Дерева вклякли, босі, безголосі,
за ними вслід – безглузді клапті слів.
Минає у селі вже друга осінь,
моя відлюдна осінь у селі...
Хоч досі в листопаді часом тепло,
та в серці – щораз більший буревій.
Тут рай тобі, і тут же, поруч – пекло,
в твоїй, забутій Богом, голові.
Щипають перші приморозки зранку.
І грубка в хаті знову просить дрів.
Думками повну голову, мов лантух,
несу крізь дні і сумніви старі.
Крізь спогади – веселі й невеселі,
крізь лиця перехожих – добрі й злі.
Та як не пнись – не стрибнеш вище стелі,
заввишки кілька криків від землі.
Засипали дерева землю листям.
Землею бродить колір, наче лис,
рудий і тихий, з подихом землистим,
і з поглядом, потупленим униз.
Рудий і тихий, блиснув оком місяць,
зловісний листопадовий хижак.
Втікає другий рік осінннім лисом
туди, де неповернення межа...
© Сашко Обрій.
12.11.22
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978710
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.03.2023
автор: Олександр Обрій