1.
- Його більше немає…, - вона сиділа на підлозі у дивана.
Не знала, що робити, як без нього тепер буде жити далі?
Її дитина, її хлопчик, двадцять п’ять йому було, але для мами
Дитиною Сашко лишався, ту мить його народження не забувала.
Він ріс слухняним хлопчиком, добре навчався в школі.
Відмінник - в початкових класах, грамоти вручали на лінійках.
Любила його вчителька, хвалила здібності Сашка на зборах.
Одного разу, навіть прочитала твір хлопчини про барвінки.
Як же вона пишалась своїм сином, адже ріс без батька він.
Покинув її той ще до народження дитини, втік далеко.
Відповідальності злякався, Ірині не хотілося ніяких змін
У особистому житті, хоча одній виховувати сина так нелегко.
З’явився через вісім років його батько, був розлучений.
Чужу дитину весь той час виховував, але почав пиячити.
Таке буває у житті, щоб зачепитись у великім місті, він
Заради проживання одружився, була від нього старшою.
Ірина навіть говорити не хотіла з ним, нехай зникає знов.
Ніколи не забути їй оту пустечу в серці, величезний біль.
Але тепер уже не впевнена, чи тії почуття й була любов.
Пустеча, біль, то – прикрість, яку своєю зрадою лишив їй він.
Більше не бачила його, кудись подівся назавжди Денис.
Сашко зростав, був гарним хлопчиком, схожим на маму.
У старших класах красенем він став, дівчатка захопились ним,
Але ні з ким не зустрічався, звертав увагу лиш на Яну.
Гарненька дівчинка, але Ірині не подобалась, хоч усміхалась,
Бо вітряна якась була та балакуча надто вже надмірно.
Не стала відмовляти сина, для нього бути другом намагалась.
Два роки зустрічався з Яною, але розчарувала його сильно.
Їм після школи довелося розлучитися, навчатись на юриста
Поїхав в інше місто він, а дівчина лишилась вдома, не вдалось
До інституту поступити їй, пішла в училище, бо непогано шила,
Щоб не губився рік, покращить навички, поповнить гардероб.
2.
Й півроку не пройшло, як зрадила вона їх почуття, бо інший
З’явився біля неї, був старший, мав можливості чима֜лі.
Ірині стало важко на душі, Сашко страждатиме ще гірше,
Коли приїде та побачить їх разо֜м, за те зненавиділа Яну.
Тепер лиш усвідомила, чому так не вподобала ту дівчину.
Була вона нещира, ненадійна та самозакохана занадто.
А син її любив, і та любов його була занадто сильною.
Своєю зрадою розбила серце, зруйнувала віру у кохання.
Ірина бачила, як син її страждав, відволікати намагалась
Його розмовами, адже вона психологом була у школі.
Сашко бував недовго в неї, хотів поїхати назад одразу,
Щоб з Яною не бачитись, не міг позбутися допоки болю.
П’ять років промайнуло, він здобув професію юриста.
Додому повертатись не збирався, там знайшов роботу.
Ірина розуміла все, погодилась із ним, любила сина.
Хай тільки не страждає, можливо закохається ізнову.
Але не сталось тоді дива, залишався довго він один.
В той час вже почалась війна кривава в Україні з росіянами.
Аби сказав хтось, що таке відбудеться, вважався б дурнем він,
Не йняли віри в те, але захоплені вже землі, немов варварами.
Сашко сказав Ірині у останню мить, що йде він найманцем
У добровольчий батальйон, на схід країни воювати з ворогом.
Вона усе покинула, поїхала до нього, але не застала вже.
Відбув в навчальний корпус він, її дзвінками заспокоював.
Навіщо він таке зробив? Адже їй стало боляче і страхітливо.
Єдиний син, він її серце розірвав, мов на шматки тепер.
Боролась самотужки із жахіттями, безпоміччю, так сиротливо.
Нікого не хотілось бачити, війна прийшла в її домівку, до дверей.
Він намагався їй дзвонити кожен день при змозі, щоранко֜во.
Ірина трохи заспокоїлась, хай бережуть його її молитви.
У церкву почала ходити, два роки проминули, але так раптово
Їй повідомили, що її син та усі інші з його взводу зникли.
3.
Як трапитись таке могло, це ж не одна людина - всі бійці?
Ніхто не міг конкретно розказати, що із ними сталось.
Лише за місяць після того, про те в деталях їй усе розповіли.
Закидали колону із бійцями розривними мінами ворожі тварі…
Загинув він на місті з побратимами, лиш одиниці уціліли.
Вона зненавиділа увесь світ… Хіба ж в наш час таке можливо?
За рік перетворилася на тінь, лише із дітьми в школі говорила.
Колеги з розумінням ставились, бо бачили – страждала сильно…
Вона сиділа на підлозі у дивана, в руках тримала фото сина.
Який він гарний, її хлопчик, було йому тоді лиш двадцять п’ять.
Три роки, як пішов з життя Сашко, нестерпний біль лишив він
У серці матері… Без нього не цікавим стало їй тепер життя.
Йшов лютий до кінця, почули вибухи, так почалась повномасштабна.
Одразу всі побачили, яке на вигляд зло, що убиває та руйнує.
Ірина й миті не вагалась, вона замінить сина, піде воювати.
Психологи потрібні на війні, яка тепер калічить души людям.
В той самий добровольчий батальйон пішла, де був Сашко.
Її взяли одразу, бо могла іще й медичну допомогу надавати.
Перев’язати рани, шини наложити, швидко зупинити кров…
А головне, тримати дух бійців та професійним словом надихати.
Напевно їй було це необхідно, мріяла пройти його стежиною.
Пізнати на собі, що відчував він, у якому стані труднощі долав?
Ірина витримає все, бо за оті роки, без нього, стала сильною.
Хоча, чому «без нього»? У її серці він живе, та вічно житиме отам…
Важкі бої ішли за місто, прагнув ворог його стиснути в облогу.
Хлопці стомилися, але тримали оборону, як вдавалось їм.
Тяжкою артилерією будинки руйнували в місті знову й знову.
Той жах забрав життів чимало, не лиш бійців, мирних життів.
Ірина бачила реальний біль, такого не відчуєш, дивлячись кіно.
Їм кожен день доводилось ховати хлопчаків, вони - чиїсь сини.
А ворогу вдалося місто окружити, напіврозвалене тепер воно.
Пастка зімкнулася, ніяк не зможуть вибратись звідтіль вони…
4.
Максим любив з Іриною поговорити, бо вдавалось їй
Знайти для нього ті слова, що заспокоять, хоч і тимчасово.
Вже мав звання полковника, поранення, контузії були.
Давно воює, з перших днів, чимало нагород й звання «героя».
Його дружина з донечкою рік тому загинули у автокатастрофі.
Для нього ця подія - наче в пеклі побував, скосила неймовірно.
Багато бачив він смертей, але тоді, немов відмовили вже ноги,
Коли дивився на тіла їх бездиханні, які лежали в домовинах.
Не міг він відійти від їх могил, хоч розійшлися вже усі давно.
Весь день так простояв, допоки брат не повернувсь за ним.
- Все, їдемо додому, брате, нічого ми не змінимо, таке воно -
Наше життя, тримайся, ніхто не знає, яка доля випадає їм.
Ірина, наче відчувала те, що мав тепер на серці він, Максим.
Могла вгадати - про що думає, що відповість їй на питання.
Вона, напевно особлива, можливо навіть має здібності якісь.
Немов думки читає, чуттєва жінка, знає всі його бажання.
Ще рік тому він думав, що ніколи не зустрінеться йому Вона,
Та жінка, із якою він захоче бути разом, мати знов родину.
Тепер упевнений у тому, що Іринка стала йому дуже дорога.
Можливо, навіть покохав, так хочеться її зігріти у лиху годину.
Ірина теж до нього відчувала теплі почуття, такий сміливий
Він був, нікого не покине, буде захищати аж до самого кінця.
Якби ж то не війна… Могли б нарешті бути вдвох щасливі.
Максим Іринку пригорнув до себе, одразу заспокоїлась вона.
- Не бійся, скоро нас врятують, відкинуть ворога від міста.
Ти ж бачила, які вони слабкі, лиш артилерія у них потужна.
Станеш дружиною мені? Закінчиться оця війна вже швидко.
Поїдемо з тобою мандрувати світом… Згодна зі мною, люба?
Ірина головою лиш кивнула, в знак погодження з Максимом.
Хіба ж могла вона про іще більше щастя мріяти, після всього того֜,
Що пережито нею… Її Сашко завжди у серці житиме, не вирве
Вона його ніколи, бо він – частинка її тіла та душі… Сплакнула знов.
5.
- Я стала думати про смерть усе частіше, ніж колись раніше.
Якби ж отак було, що є усе ж душа, що відділяється вона від тіла.
Той, хто пішов раніше, кого любиш у житті усіх найбільше
Тебе зустріне першим та проведе в небесні хащі… Така ось мрія.
- Не треба думати про смерть, кохана, ми з тобою ще - ого!…
Все надолужимо, мені так хочеться побачити Париж та Лондон.
Ворог не зможе нас лишити наших мрій, розгромимо його.
Ми будемо щасливі, вірю в це, минеться те, що маємо сьогодні…
Тривожна ніч, їх схованка у штабі поки ще рятує, але ближче
Ворожа сила підбирається до них, руйнуючи їх сподівання та надії
На порятунок… Ряди бійців із кожним днем стають все рідше.
Максим із групою вирішує розвідати, якою атмосфера є у місті.
Вона чекала їх вже п’ять годин, але ніхто не повертався з них.
Серце частіше стало битися, Ірині не вдавалося його угамувати.
Якесь передчуття безповоротного чогось, що сталося, кипить.
- Напевно всі загинули, а може поміч їм потрібна? Треба вирушати.
Вони пішли, всього п’ять чоловік, Ірина була з ними, не могла
Більше чекати, може їх поранили, потрібна допомога, взяла ліки.
Через годину вже побачили їх, вбито всіх, не стримувала плач.
Максим лежав з відкритими очима, немов дивився, як літають птиці…
Ірина знов сиділа на підлозі, жорстока доля випала її на землі.
Покинули усі… Ті, кого дужче всіх любила, полинули у кращий світ.
Чи заберуть з собою? Навіщо залишатись їй отут без них?
Сашко, її синочок, дорога людина, пішов у небуття, тепер – Максим.
Той біль ти не відчуєш, поки сам не втратиш найдорожче у житті.
Хлопці сьогодні не хотіли її брати із собою, розуміли, як їй важко.
Але Ірина настояла, вона повинна їм допомагати, треба йти.
То був останній день її життя, бо влучив їй у серце снайпер…
Можливо, її мрія все ж здійснилася, зустрів її там першим син.
Нарешті заспокоїлась душа Ірини, адже він ізнову поряд з нею.
Навіщо доля посилає війни, людей найкращих позбавляючи життів?
То – вічна боротьба добра зі злом, яке занадто виросло напевно.
Якби ж то кожен розумів, що якщо впустить зло у свою душу,
То врешті буде бій обов’язково… Мечі добра завжди напоготові.
Хто сумнівається, що буде перемога за добром, тим нагадати мушу,
Що світло розриває темряву… Та лише добре слово лікувати взмозі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979156
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2023
автор: ЭленБрус