Двоє.

Літали  двоє  в  небесах,
Крило  з  крилом  не  розлучали.
І  вдень  й  вночі  були  разом,  
Бо  дуже  сильно  так  кохали.
До  сонечка,  крізь  вітри  буйні  
Разом  вони  летіли,
А  ввечері  у  темряві  
З  зірками  говорили.
Казали  люди  –  це  любов  
І  почуття  не  вмре  це,
Та  постріл  пролунав,  як  грім  
І  зупинив  їй  серце.
В  останнє  глянула,  а  душу  
Його  взяла  з  собою.
Закрила  очі,  склала  крила  
І  зникла  під  водою.
А  він  злетів  у  синє  небо
І  крила  там  розкрив.
Він  за  любов,  за  свою  милу
Життя  віддать  хотів.
Для  чого  жити  так  без  неї?
Хтось  в  світі  фарби  змив.
В  її  очах,  в  її  коханні
Він  серце  загубив.
Тепер  літав  так  одиноко,
Кричав  і  звав  кохану.
Не  знаючи,  як  далі  жити  
Летів  до  океану.
Він  всюди  чув  лише  її
І  бачив  крила  білі.
А  щастя  й  спокій  він  знайшов
На  гострій  скелі  сірій.
Відтоді  кожен  альбатрос  
Лиш  сам  собі  літає,
А  скеля  та  із  морем  вдвох
Світанки  зустрічає.

Цінуйте  те,  що  маєте,
Живіть  у  кожній  миті.
Любов  живе,  любов  рятує,
Бо  вічна  в  тому  світі.
Кохання  є,  було  і  буде.
Воно  не  обірветься,
Але  хай  вас  мине  та  доля,
В  якій  про  скелю  йдеться.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=97958
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 16.10.2008
автор: MeriAnne