Зимі замерзле гузно вже не раде.
В сільській хатині холодно мені.
І лиш одне електропростирадло
зігріє душу й дупу в зимні дні.
Не гріє так сокира у сараї,
що впала, наколовши в'язку дрів.
Життя й думки неначе завмирають...
Ще б трохи: закоцюб, або здурів.
Та ось в розетку різко входить штекер,
по сраці розливається тепло!
Хапала дрижаки – нарешті спека! –
шкварчить, мов сало, впавши на тефлон.
Та пар кісток не ломить, що ж до м'яса –
зомліло, вгрузло в ліжко! – Ну й дива!
Веранда густо інеєм взялася, –
старезна сива баба-удова.
Пірнаєш в простирадло, мов у ванну.
Злились в екстазі ср*ка і душа!..
... Щоб довгими зимовими ночами
їх дзен гойдав і сон не полишав!
Мороз-хижак скрипить дверима, падло,
у шибку зирить, ікла вишкіря...
Та з байковим електропростирадлом
мені по кісточки – усі моря!
Нарешті увімкнули в хаті світло!
Знов зніме простирадло з дупи стрес.
Як і душі, – далеееко їй до літа...
Та їх обох зігріє тех. прогрес!
© Лесик Небокрай.
( Сашко Обрій )
14.01.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980288
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.04.2023
автор: Олександр Обрій