Він гордо прогорлав: я – українець!
Заср*всь по вуха, справився й сидить.
Чума довкола, війни і руїна,
та він – патріотичний ерудит.
В усіх його нещастях ворог винний,
в квартирі ж – все блищить, немов кришталь.
Бо він свідомий чи не з пуповини!
Дарма, що занехаяв рідний край.
Повчаннями не край "свідому" душу
і розум зайвий раз не пантелич,
бо ще за Неньку, стрінувши, задушить!
Тож писочка стули і топай пріч.
Стоять хати розбиті і дороги.
Та й біженців – не перший міліон.
Що в слові "Україна" дорогого
для тебе, бісів ти хамелеон?
Було спочатку слово. Боже милий!
Хоч плач, хоч вовком вий, а хоч – кричи:
такі, як ти, це слово знецінили, –
плюгаві пустодзвони й шмаркачі.
На полі і в душі – суцільний пластик.
На фронті ж віддають щодня життя
за землю, що встигає хтось обкласти
податками, байдужістю, сміттям.
© Сашко Обрій.
15.01.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980459
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.04.2023
автор: Олександр Обрій