І Залізняк, і Сава Чалий...
Та хто тут тільки не бував!
А ми ще край свій не вивчали!
Про що мовчить він між заграв?
Що вкарбував граніт у пам'ять?
Яка в нім істина гірка?
Для чого кличе нас і манить
у вир порогів Бог-ріка?
До чого вперто закликає
своїх нащадків Бузький Гард?
Душа і серце неприкая...
ні !.. Жити в спокої не варт,
коли тебе, мій любий краю,
живим ховають!.. Бачу я,
як тихо, в муках ти конаєш,
і очі тонуть в ручаях...
Чому людцям такий байдужий?
Ну чим ти, краю, не Едем?
Невже ж тебе, стражденний Буже,
ми в домовину покладем?
Невже в болоті захлинутись
тобі дамо, без боротьби?
Невже в злочинстві візьмем участь?
Невже і досі ми – раби?
Вже й степ – не степ: літопис шрамів
на спині Байдиній німій...
Розворохобилися рани:
це зайди край катують мій!
Невже козацький степ під воду
тихенько булькне – і... нехай?
Невже, заводу на догоду,
ми доїмо славетний край?
Невже ж то вольницю, святиню
пережуємо, наче хліб?
Плюють завезенці у спину.
Пускають хитрощі у хід.
Їх засліпили ізотопи
урану-235.
Невже людці мілкі затоплять
одвічний скарб,
за п'яддю п'ядь?!.
© Сашко Обрій.
20.02.23
Посилання на кліп:
https://youtu.be/sbDFeH6yyKA
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980574
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.04.2023
автор: Олександр Обрій