Небіжчики сумують за життя,
Нема їм в батьківщину вороття.
Ось на цвинтарі стали ридати
Люди всі почали предків звати.
І у цій ранковій завжди зорі
Сонце було ніби не на горі.
Плакальниці рушники достали
Закликати предків в гості стали:
«Встаньте, наші любі, нам на диво,
Із землі підніміться сміливо
Та подивіться на дітей своїх,
Чому залишили так рано їх?
Адже ми завжди були готові
Чути всі поради в вашім слові.»
Тож нехай розкриється вся земля
І душі мертвих полетять нехай
В інші, світлі краї з невідкіля,
Прямо зі сходу та на захід в рай.
Накривайте білий стіл ситніше,
Щоб всі батьки переконалися,
Що є люди і переможніше,
А ми такі, що не зламалися.
Вашим дітям та вашим онукам
Всім їм живеться рясно і вільно.
Ви ж давайте фініш своїм мукам,
Ми вас як колись любимо сильно.
Написано: 03.05.2014.
Відредаговано: 26.04.2023.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981355
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.04.2023
автор: Мирослав Манюк