Повний гніву Гаявата
Був, як в селище вернувся,
Де знайшов людей в змішанні,
І почув про всі проступки,
Про злі наміри і збитки
По-Пук-Ківіса, лукавця.
Тяжко дихав через ніздрі,
Гиркав і бурчав крізь зуби
Лиш слова злоби й образи,
Злий і збуджений, мов шершень:
«По-Пук-Ківіса я знищу,
Вб’ю цього я баламута!
Не такий вже світ широкий,
Не такий вже шлях нерівний,
Щоб мій гнів його не стрінув,
І щоб помста не здогнала!»
Швидко рушили в погоню
Гаявата і мисливці
По-Пук-Ківіса слідами,
Крізь ліси, де він проходив,
На той мис, де мав спочинок;
Та його там не було вже,
Тільки на прим’ятих травах,
Тільки на кущах чорниці,
Видно лігво, де лежав він,
Видно відтиск його тіла.
Із низин, що перед ними,
З Мускодею, оболоні,
По-Пук-Ківіс обернувся,
Показав їм жест зневаги,
Показав їм жест насмішки;
Гучно крикнув Гаявата
Із гірської височіні:
«Не такий вже світ широкий,
Не такий вже шлях нерівний,
Щоб мій гнів тебе не злапав,
І щоб помста не зустріла!»
Через скелі, через ріки,
Крізь кущі, ліси і хащі,
Біг лукавий По-Пук-Ківіс, –
Мчав, неначе антилопа;
До струмка добіг нарешті
Посеред густого лісу,
До спокійного струмочка,
Що залив навкруг узлісся,
До бобрової загати,
До спокійної водойми,
Де з води росли дерева,
Де цвіли лілеї водні,
Де комиш шумів, хитався.
Став на греблі По-Пук-Ківіс,
На загаті із ломаччя,
Крізь яку вода сочилась,
Через верх струмок зливався.
З днища вверх бобер піднявся,
Глянув вражено очима,
Очі наче щось питали
В По-Пук-Ківіса, чужинця.
Став на греблі По-Пук-Ківіс,
Стопи змочував струмочок,
Змочували срібні води,
До бобра тоді він мовив,
Так, усміхнений, промовив:
«О, Аміку, друже-бобре,
Прохолодні й ніжні води,
Тож дозволь пірнуть у воду,
Дай спочить в твоїй хатині,
І зроби бобра із мене!»
Відповів бобер неквапно,
Дав він відповідь розважну:
«Спершу дай спитати інших,
Дай порадитись з бобрами».
І пірнув він вниз у воду,
Тяжко так пірнув, як камінь,
Вниз між листям і гілками,
Що руді на дні сплелися.
Став на греблі По-Пук-Ківіс,
Стопи змочував струмочок
І під ним крізь шпари лився,
Об валун під ним плескався,
Перед ним стелився спокій,
Сонця сяйво, темні тіні
Впали плямами на нього,
Впали цятками ясними
Крізь гілки хисткі, рухливі.
З днища вверх бобер піднявся.
Тихо вийшла на поверхню
Голова, а потім інша,
Аж водойма повна стала,
Повна чорних морд блискучих.
І благально По-Пук-Ківіс
До бобрів отак звернувся:
«Дуже славна ваша хатка, –
Друзі, від біди врятуйте.
Не могли б своїм лукавством,
Всім своїм знанням, чаклунством,
Ви й мене бобром зробити?»
«Що ж!» – Амік, бобер, відмовив,
Що царем був над бобрами, –
Прослизай униз між нами,
Опускайся в тиху воду».
У водойму вниз між ними
Тихо канув По-Рук-Ківіс;
Стали чорними сорочка,
Мокасини і гамаші,
В чорний хвіст, плаский, широкий,
Розтягнувся хвіст лисиці;
Він в бобра перетворився.
І сказав їм По-Пук-Ківіс:
«Ви зробіть мене великим,
Щонайбільшим між бобрами».
«Що ж, – сказав бобер-правитель, –
Як зайдеш у нашу хатку,
Там, у нашому вігвамі
Станеш в десять раз ти більшим».
У ясну брунатну воду
Тихо канув По-Рук-Ківіс,
Де побачив дно покрите
Стовбурами і гілками, –
Їжа це була на зиму,
Проти голоду запаси.
Теж побачив в арці двері,
Що вели в місткі кімнати.
Тут зробився він великим,
Щонайбільшим між бобрами,
В десять раз зробився більшим.
Всі гукнули: «Будь наш владар,
Цар-правитель над бобрами».
Та недовго По-Пук-Ківіс
Був при владі над бобрами,
Бо почувсь крик остороги
Охоронця, що ховався
Поміж півників і лілій, –
Той гукав: «Тут Гаявата!
Гаявата і мисливці!»
Тут усі почули крики,
Вигуки почули й тупіт,
Тріскотню і метушіння,
І вода над ними спала,
Спливши вниз стрімливим виром,
Бо зламали їхню греблю.
А мисливці на покрівлі
Все розбили на кусочки;
Сонце блисло крізь щілину,
Кинулись бобри у двері,
Заховались в глибшу воду
У струмка глибокім руслі.
Лиш великий По-Пук-Ківіс
Не протискувавсь у двері,
Був гладкий з пихи та їжі,
Як міхур, був так роздутий.
Глянув з даху Гаявата
«По-Пук-Ківісе, – гукнув він, –
Марні всі твої лукавства,
Марні різні маскування,
Бо тебе я добре знаю!»
Стали бить вони дрючками
По-Пук-Ківіса до смерті,
Як молотять кукурудзу,
Поки череп не розбили.
Шість міцних струнких мисливців
На дрючках несли додому
Неживе боброве тіло.
Але дух у ньому, Джібі,
Почувавсь, як По-Пук-Ківіс,
Все ще жив, як По-Пук-Ківіс.
Він тремтів і поривався,
Він сюди й туди гойдався,
Як завіси на вігвамі
Смичуть ремені зі шкіри
В час, як дме зимовий вітер,
Поки врешті не зібрався,
Поки не устав із тіла,
Поки не набув подоби
По-Пук-Ківіса, лукавця,
І не зник далеко в лісі.
Та обачний Гаявата
Бачив постать, перш ніж зникла,
По-Пук-Ківіса подобу,
Що ковзнула в тінь блакитну
Поміж соснами лісними
До прогалин, що біліли,
До галявини у лісі.
Вітром мчала вдаль щодуху,
Гнула все перед собою.
Вслід ішли, неначе злива,
Спішні кроки Гаявати.
Біля озера без духу
Зупинився По-Пук-Ківіс,
Де пливли поміж лататтям
Пішнеку, казарки сірі, –
Через гущу комишеву,
Кріз гущавінь очерету,
То піднявши дзьоб широкий,
То сховавшись під водою,
То у тіні потемнівши,
То світліючи на сонці.
«Пішнеку! – звав По-Пук-Ківіс, –
Пішнеку, брати сердечні,
Оберніть мене в казарку
З шиєю, з блискучим пір’ям,
Ви зробіть мене великим,
Більшим в десять раз, ніж інші».
Вмить казаркою зробився,
Виросли великі крила,
Груди стали круглі й рівні,
Виріс дзьоб, неначе весла,
І зробився він великим,
Більшим в десять раз, ніж інші.
Тут же, з криками із лісу,
Вбіг на берег Гаявата.
Піднялись птахи із криком,
Шумно крилами махнувши,
Піднялись із очеретів,
З-поміж півників і лілій,
По-Пук-Ківісу сказавши:
«Не дивись вниз у польоті,
Не дивись вниз, будь уважним,
Щоб не сталося нещастя,
Щоб не трапилося лихо!»
Мчали швидко вдаль на північ
Крізь туман і сонця сяйво,
На болоті харчувались,
В очереті ночували.
На наступний день мандрівки,
Підняті Південним вітром,
Несені Південним вітром,
Що постійно дув за ними,
Голоси людські почули,
Шум і крики під собою,
Що з сільських хатин звучали
Кілька миль внизу під ними.
З подивом дивились люди
На великий гурт казарок, –
По-Пук-Ківісові крила
Лопотіли там високо,
Ширші двох дверних пологів.
По-Пук-Ківіс чув ті крики,
Упізнав крик Гаявати,
Упізнав він крик Іаґу,
І, забувши осторогу,
Вниз поглянув мимоволі.
Вітер той, що дув за ними,
Ухватив його за крила,
Кинув вниз швидким вертінням!
Марно прагнув По-Пук-Ківіс
Відновити рівновагу!
Падав вниз швидким вертінням,
То внизу село він бачив,
А то зграю над собою, –
Бачив, як село зближалось,
А табун все віддалявся,
Чув, як голоси міцніли,
Чув він вигуки і сміхи;
Більше зграю він не бачив,
Бачив він внизу лиш землю.
Мертвою з пустого неба
Між людей, що там кричали,
Глухо гупнула казарка,
Поламавши власні крила.
Знов її душа примарна
По-Пук-Ківісом зробилась,
Знову обрисів набрала
Поставного Єнадізі,
Знову уперед помчала,
А за нею Гаявата
З криком: «Світ не так широкий,
І не так вже шлях нерівний,
Щоб мій гнів тебе не злапав,
І щоб помста не зустріла!»
Він зближався і зближався,
Руку витягнув до нього,
Праву руку, щоб схопити,
Та проворний По-Пук-Ківіс
Поруч колами вертівся,
Закрутив повітря в вихор,
Пил і листя танцювали,
І між тої круговерті
У дупло заскочив дуба,
Там в змію перетворився
І ковзнув поміж корінням.
Миттю вдарив Гаявата
Дуба правою рукою,
На тріски його розбивши
І залишивши цурпалки.
Та даремно, По-Пук-Ківіс,
Знову у людській подобі,
Перед ним втікав відкрито,
Мчав у вихорах і бурі
Берегами Ґітчі Ґумі,
Край Великих Вод, на захід.
Він прибіг на мис скелястий,
Де з пісковику каміння,
І на озеро дивився.
І Стара Гірська Людина,
Меніто Гірський могутній,
Розчинив камінні двері,
Розчинив глибокі прірви,
По-Пук-Ківісу притулок
Дав в безрадісних печерах,
По-Пук-Ківіса вітавши
У житлі пісковиковім.
Не спинившись, Гаявата,
Двері бачачи закриті,
В рукавицях Мінджикавун
Розвалив оті печери,
Крикнув голосом він грому:
«Відчиняй! Я – Гаявата!»
Та Стара Гірська Людина
Не відкрила, не озвалась
З мовчазних своїх бескидів,
З кам’яних хмурних безодень.
І тоді, піднявши руки,
Він почав благати бурю,
Звав Вейвасімо, грімницю,
Кликав грім він, Анемікі.
І вони прийшли з пітьмою,
Впавши на Великі Води,
З дальніх Громових Бескидів.
І тремтячий По-Пук-Ківіс
Чув і бачив кроки грому,
Блискавки червоні очі,
Тож зіщулився зі страху.
Вмить Вейвасімо, грімниця,
До печер розбила двері
Палицею бойовою,
Із пісковика стромини.
В той же час грім Анемікі
Крикнув гнівно у печери,
Мовлячи: «Де По-Пук-Ківіс?»
Скелі впали, а під ними
Мертвим, між руїн камінних,
Був лукавий По-Пук-Ківіс,
Був вродливий Єнадізі,
Вбитий у людській подобі.
Відійшли пригоди дикі,
Відійшли його забави
Відійшли усі лукавства,
Відійшли його інтриги,
Всі його азарти й танці,
Всі джиґунства й залицяння.
А шляхетний Гаявата
Душу взяв його примарну
І сказав: «О, По-Пук-Ківіс
Більше у людській подобі
Не шукатимеш пригоди,
Більш ти сміхом не закрутиш
Пил і лист сухий у танець.
Та високо там у небі
Будеш ти шугать по колу, –
Бо зроблю тебе орлом я,
Бойовим Кеню, великим,
Ватажком усіх пернатих,
Всіх курчаток Гаявати».
А ім’я це, По-Пук-Ківіс,
Збереглося у народі,
Збереглось між співаками,
Поміж розповідачами.
А зимою, як сніжинки
Крутяться кругом у вихрі,
І коли буремний вітер
Понад димарями свище,
Всі кричать: «Це По-Пук-Ківіс,
Він у селищі танцює
І врожай свій там збирає!»
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
17. The Hunting of Pau-Puk-Keewis
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981675
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.04.2023
автор: Валерій Яковчук