Не у пеклі пломінь аду,
А у людях на землі:
В згубних звичках, в певних вадах,
Де у кожному чолі
Сяє зірка Люцифе́ра –
Ніби вранішня Венера*
Заблукала у пітьмі.
Летимо́ ізнов у прірву,
Лиш обличчям догори.
Хто в що хоче, в те і вірить.
Визначає кольори
Хтось на розсуд свій убогий
Та із себе ліпить бога
Ніби всесвіт він створив.
А когось дратують квіти –
Не на часі, бо війна.
Все одно куди летіти,
Бо не має ві́дхлань* дна,
Бо безодня майже всюди,
Особливо там, де люди.
Небо – теж бездонна мла.
Не у пеклі пломінь аду,
А у наших, звісно, вадах...
02.05.2023
*Люци́фе́р – (лат. Lucifer — «світлоносний», грец. Φωσφορος — «той, хто приносить світанок»); а також назва вранішньої зірки (Венери) як представниці світанку.
*ВІ́ДХЛАНЬ (рідко) – те саме, що безодня; провалля.
–––––––––––––––
Картинка з інтернету
–––––––––––––––
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=982019
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.05.2023
автор: Олена Студникова