Вступ
Про форм нових творіння розповім,
Й оскільки, Боги, ви виною в тім,
Всміхніться і скеруйте шлях мені,
З Землі початку і до наших днів.
Творіння або Світ
Ще не було землі, небес, морів,
Природи вид аморфний ще сірів,
Цю масу Хаос звали, просто тло,
Насіння різне, що не проросло.
Титана сонця ще не бачив світ,
Півмісяць Фебі лагодити слід,
Землі у парі ще своїй нема,
Й рук Амфітріти берег ще не знав.
Разом – земля, повітря і моря,
Тримати ж Океан – слабка Земля,
І атмосфера та без промінця,
Вся в боротьбі безформна купа ця.
Тепло і холод, мокре і сухе,
М‘яке з твердим – тут ворогує все,
Ворожість видно невагомих хмар,
До всього, що несе ваги тягар.
Природа й Бог поклали край цій грі,
Відтявши небо й воду від землі,
З рідкого неба і ефіру результат –
Пари важкі й вода, як дистилят.
Пізніше з Хаосу постало все
В порядку, що гармонію несе:
Вогонь ваги не мав – перш він злетів,
І емпіреї спалахнули ті.
Повітря – другим, важче вже воно,
Середніми шляхами потекло,
Допоки атоми важкі землі
Стяглися у суцільну твердь самі.
І в глиб частини суші опустив,
Води грайливий Океану вплив.
Коли так Бог, чи щоб там не було,
З безладдя члени виділив його.
Сперш, щоб нерівності прибрати там,
Круглили землю, й ось, як куля та.
Протоки повелів бурлить вітрам,
Що охопили суш по берегам.
Додав ще він боліт, озер, джерел,
Гірські потоки в берегах тепер.
Шляхами різними вони течуть,
Земля якихось приховає путь,
Тоді, як збільшать Океан другі –
Далекі котрим ліпше береги.
Рівнини розгортає словом він,
Долини трав спускає до глибин,
Зеленим він фарбує в лісі лист,
Й назустріч небу гори піднялись.
Як, в небесах, є зони кругові –
Праворуч дві й також ліворуч дві,
Між котрими палкіша п‘ята є,
Так дзеркалом небес – земля стає.
Опіка божа огортає твердь
Краї, як в небесах там є тепер.
Палає спека – в центрі пояс цей,
Замерзлі крайні – сніг прибрав з очей,
Між льоду і вогню дві зони є,
Тепло і холод майже рівні де.
Повітря зверху – більш вогню вага,
Як моря більш важка – земля суха.
В повітря владі бути Бог велів –
Туманам, хмарам, наче з ворсу і
Громам жахливим для людей без меж,
Сліпучій блискавці і вітру теж.
Але Землі Творець не дав їм прав,
Щоб кожен сам повітрям керував.
Хоч захистить від шторму важко світ
(ці битви вітровіїв не нові)
Є заборона кожному з вітрів,
Щоб дув лиш з місць, якими володів.
Так відступив під примусом і Евр,
До Набатеї й перських лук тепер,
Аврора де вогонь яскрава ллє,
Й проміння зустрічають гори те.
Де захід сонця береги нагрів –
М‘яке Зефіра дихання вітрів.
Степи де скіфські, з Плугом в небесах,
Скорились – там Борей наводить страх.
Австр дощовий – на півдні, повнім хмар,
Посуху нищить як і сонця жар:
Й прозоре небо над усім оцим,
Ні шлаків, ні ваги земних у нім.
Створення людини
Розташували ледь так кожне з див,
Як міріади зір, що Хаос крив,
Рвонули з рабства, та й давай світить,
Все небо й хмура ніч – веселі в мить.
Й щоб щось було в любій частині тій
З тварин в різноманітності простій,
Сузір‘я форм присвячених богам,
Ефіром правлячи, вже сяють там.
Хвилястий океан, струмок бринить –
Спортивні зграї риб блискучих в них.
І ось вже звірі на твердій Землі
А у повітрі – стаї пір’яні.
Створити треба расу ще одну,
Святішу родом, духом видатну:
Природи план – на домінантну роль,
Людину створено, вона – король.
Усіх речей, можливо, фабрикант,
Почин могутній, звідки світський лад,
З святого сім‘я, з елементів чи –
Створив людей, потреби маючи.
Земля ж чи нова й вирвана з небес,
Небесну частку прийняла в себе,
Це Прометей, Япета син, узяв,
З струмка водою замішав состав,
І спритно з глини копії зробив,
Над усіма пануючих Богів.
Хоч звірам, без порід високих рис,
На землю очі опускати вниз,
Дано людині вверх піднять лице,
Кохати зорі й синє небо це.
Матерія земна так, грубий тлін,
Явила велич людства після змін.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984502
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.05.2023
автор: Віталій Гречка