Соромлюся при людях сльози лити,
Триматися і стримуватись треба.
Шукають очі часто Сонце в Небі,
Бо треба жити, знову треба жити.
А що життя ще може сповістити?
Нові події заведуть куди ще?
Час в бік який розверне своє дишло?
Що ж, треба прислухатися до літа.
Які ще квіточки для нас розквітнуть?
Що буде в них, - чи мед, а чи отрута.
Чи зрушаться всі принципи Всесвітні -
Знов увірветься, залютує лютий?
Бувають часом ще холодні зливи,
Борей вчорашній чутно виє й нині...
Ховають Сонце все ж не хмари сиві, -
В душі стоять ще непогожі тіні.
Вони з'явились, мабуть не сьогодні
І якось розрослися непомітно.
Зосталася надія лиш на літо,
До краю захлеснуло сірководнем.
Душі хотілось бути б кришталевою
І сяяти, немов в ночі ліхтарик,
І чути разом скрипки і литаври,
Служницею побути й королевою.
І бачити і явне, і захмарне,
Безодні відчувати і висоти ,
І скільки Бог відпустить, - жити доти.
На Світі жити, Боже, як же гарно!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984623
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2023
автор: Рунельо Вахейко