Один іде в життя, як по битому склі
поранивши свою душу до крові.
Виє, як вовк на місяць... вночі у імлі-
Забивсь в глухий кут немов у окові.
Набирав високу ноту зірвав голос
Заховав за темні штори божий дар.
Біжать роки, як вода... сивіє волос-
Над ним кряче чорний ворон кар, кар, кар...
Лютує зима заметіль хуртовина
Метуть сиві сніги на його плечі.
День став наче нічка, сіра сталь хмарина...
Від холоду погибає - хуртечі.
Виглядає ясного сонечка весни,
Щоб зігрітись променем із блакиті.
А мете сніг... колючий дощ тривожить сни
Туди, куди іде стежки розмиті .
А інший іде... усміхається світу -
Поспішає до матінки природи.
Як орел злітає в космос на орбіту
У небеснім храмі просить погоди.
Він пережив пекло... шукає тихий рай,
У святім небеснім храмі Бога.
Збирає золоті зорі, як молочай
з новим днем минає печаль, тривога.
Коли хто загубився, збився із путі,
не може в цьому житті себе знайти !
Не треба згорати вогнем у почутті!
А треба молитись, щоб увись зрости.
Коли втомився від життя -важких доріг
сядь, відпочинь є час для відпочинку!
Мине гроза... засяє сонце, стане сніг-
Піднімись, і радій світу мій синку !
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984925
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2023
автор: Чайківчанка