Нарешті наступило літо. Ще вчора був останній весняний дощ, а сьогодні сонце вже піднялося достатньо високо і нагадувало, що скоро буде спекотно. Листя на деревах сильно зазеленіло, трави піднялися вище і деякі хати втопилися в зелені. Пташки із самого ранку починали свої концерти, які протягом дня підхоплювали бджоли та решта комах, а ввечері закінчували цвіркуни. Перші літні дні принесли не тільки тепло, вони розпочали канікули в школах, а значить із міст до бабусь скоро почнуть з’їжджатися внуки. Це не минуло маленьку білу охайну, але трохи скромну хатинку майже на краю села. Чому майже, бо вона не була останньою, але про це трохи пізніше. Що ж в охайну маленьку хатинку, де жили достатньо моторні і жваві дідусь та бабуся також привезли внука. Хлопчик був спокійним і скромним, його звали Павлик. В нього на відміну від решти міських хлопців в селі не було друзів, він старався весь час проводити з дідусем і бабусею, допомагаючи їм по господарству. Та цього року дідусь змусив Павлика завести друзів. Наступного дня по приїзді Павлик пішов грати у футбол із іншими дітьми.
– Ми не будемо з тобою гратися, – сказав кремезний хлопчина Богдан, який напевно був головним серед дітей.
– Чому? – здивувався Павлик.
– Тому, що ти живеш біля хати злої відьми, – сказала світловолоса дівчинка Світланка.
– Наша хата ні з ким не межує, вона на окраїні, – відповів Павлик.
– Ні, – хмикнув інший хлопчик, якого звали Сергій, – біля вашої хати є ще одна, просто її не видно за бур’янами, там живе та відьма.
Павлик задумався, біля їхньої хати, справді є якась закинута хатинка, бабуся іноді туди ходить, але Павлик точно не знав чому, можливо вона когось там провідувала.
– Не віриш, – перебив його думки Богдан, – ходи і перевір сам.
Павлик не хотів здатися боягузом, тому сказав, що обов’язково піде. Діти засміялися і він сказав, що йде прямо в цю мить і всі бажаючі можуть піти з ним.
Богдан, Сергій і Світланка погодилися, тому вони всі четверо пішли до закинутої хатини. Павлик переліз через поламану хвіртку і пройшов крізь бур’яни прямо до веранди. Діти стояли біля перекошеного забору і не наважувалися йти за ним, хоча Павлик і сам боявся йти далі, та він мав довести, що ніяких відьом тут немає. Він постарався подивитися крізь брудне вікно веранди в середину, але йому не вистачало зросту і він тільки підстрибував, поки випадково не вдарив в шибку. Від шуму у вікні з’явилося старе зморщене обличчя. Коли Павлик побачив його, то голосно скрикнув і швидко побіг до хвіртки, де вже не було дітей, бо вони також порозбігалися.
Павлик чимдуж прибіг додому і швидко знайшов дідуся та бабусю, але не зміг їм нічого сказати, бо сильно захекався.
– Що сталося? – перелякалася бабуся.
– Там… там… – нарешті перевів подих Павлик і вказав сторону старої хати, – там живе відьма.
– Яка ще відьма? – перепитав дідусь.
– Страшна, – відповів Павлик, – я спочатку не повірив, але хлопці переконали мене піти подивитися, вона справді там живе.
– От дурні діти, – похитала незадоволено головою бабуся, – то не відьма, а баба Олена, ми ж з тобою ходили до неї минулого року, не пам’ятаєш?
Та Павлик не пам’ятав зовсім, тепер йому було соромно. Бабуся його посварила за дурниці і сказала, що сьогодні вони підуть туди понесуть бабі Олені вечерю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985259
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.06.2023
автор: Masha Syv