Бачу давній, давній сад той, часто, уві снах своїх,
Де травневе дуже сонце, гра промінчиків ясних,
Де яскраві квіти в‘януть, наче в колір сивини,
І стовпів та стін розруха – клич думок до давнини.
Там лоза по закуточках, мох там, ставу навкруги,
І бур‘ян здушив альтанку в нетрях холоду й пітьми.
На сирих, мовчазних стежках – небагатий трав покрив,
Де речей вже мертвих сморід аромати притупив.
Там живих істот немає у самотній пустоті
І ні звуку не лунає з тиші, що у хащі тій.
Прислухаюсь, як гуляю, сподіватимусь знайти –
Сад з минулого, що лишив, лиш у пам‘яті сліди.
Часто уявляти буду день, нема якого більш,
Як дивлюсь на сиве, сиве – наче знав його раніш.
Потім сум мене огорне й тілом дріж немов проб‘є:
Знаю, квіти ті – надії, сад – то серденько моє!
A Garden [April 1917]
There’s an ancient, ancient garden that I see sometimes in dreams,
Where the very Maytime sunlight plays and glows with spectral gleams;
Where the gaudy-tinted blossoms seem to wither into grey,
And the crumbling walls and pillars waken thoughts of yesterday.
There are vines in nooks and crannies, and there’s moss about the pool,
And the tangled weedy thicket chokes the arbour dark and cool:
In the silent sunken pathways springs an herbage sparse and spare,
Where the musty scent of dead things dulls the fragrance of the air.
There is not a living creature in the lonely space around,
And the hedge-encompass’d quiet never echoes to a sound.
As I walk, and wait, and listen, I will often seek to find
When it was I knew that garden in an age long left behind;
I will oft conjure a vision of a day that is no more,
As I gaze upon the grey, grey scenes I feel I knew before.
Then a sadness settles o’er me, and a tremor seems to start:
For I know the flow’rs are shrivell’d hopes—the garden is my heart!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986226
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.06.2023
автор: Віталій Гречка