Прогулювався вітер світанковий
Попід покрівлями людських осель,
Мережива зривав він загадкові
І від слідів життя звільняв усе.
Ширяв усюди він шаленим тілом:
То підлітав аж до огрядних хмар,
То опускався вниз до трав зітлілих,
Що їх спалила холодом зима.
Хитав журливо крони над рікою
І знову підіймався аж до хмар, –
Нема травиночки ніде живої,
Хмарки ж живі він тормошив і рвав.
Йому подобалися їхні сльози,
Не гнівались на вітер і вони.
Він ранішній таки накликав дощик
І голубам сніданок перебив.
Спустився до соснових лап вологих
І мокрими гілками погойдав,
А потім знову шугонув угору, –
За час відсутності дощ перестав.
Вразливість хмар уговтав вітер сходу,
Що надіслало сонечко ясне.
Вітри зустрілись приязно доволі
Без вихорів і зміни тиску вдень.
І крилами торкнувшись на прощання,
Чимдуж ранковий вітер полетів
На захід, доганяти сонний ранок
І бадьорити після сну птахів…
А східний теплий вітер, що лишився,
І світанкове сонечко ясне
Звернути погляд свій в небесні висі
Несамохіть примусили мене…
10.02.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987639
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2023
автор: Martsin Slavo