[i]Присвячено Ігорю Я.[/i]
У цій печері тихо і просторо.
Не сяє сонце, не шумить вода.
Ні промінь світла, ні павук, ні ворог
Ні звір, ні птах сюди не загляда.
Тут прихисток знайшла свій Еврідіка.
Тут спить душа. Ні звуку не луна.
Висока скеля. Сіра, гола, дика.
Десь поряд - пекло. Там іде війна.
Глибока тиша. Не лунають кроки.
Тут бАйдуже, чи рік минув, чи мить?
Тут на чолі малює доля спокій.
Панує тут Той, хто в скалі сидить.
І раптом – що це? Як промінчик світла,
Тріпоче, ніби ніжні крильця фей?!
В печері ніби усмішка розквітла
І заясніла. То співа Орфей!
«Ні, милий, не тривож мене, не треба!
Злетіло пір’я, не підняти крил,
Що так колись торкалися до неба!...
Заклякло тіло, не зламати брил!»
А голос за собою підіймає,
Все дужчає; все кращає луна;
А голос все лунає і лунає,
Та квітне, наче сонячна весна!
А голос то гучніше, то шепоче,
То водоспадом в серці гуркотить,
І Еврідіка відкриває очі,
Всміхається, і ось уже летить!!!
О, я жива! До тебе лину, милий!
Що там Лукаш, чи Крез, а чи Еней?
Коли твій голос розправляє крила
І кличе до життя! Співай, Орфей!
***
27.06.2023
© Ірина Лівобережна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987687
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2023
автор: Ірина Лівобережна