Щодня – нове народження. Щоранку –
малесеньке життя, новий забіг.
Черговий день, всевладний, мов оракул,
збиває з пантелику, з ритму, з ніг...
Цілком йому до рук віддавши віру,
здаюся добровільно у полон,
мов здобич, що сама у пащу звіра
покірно йде з опущеним чолом.
На що в прийдешній день себе розтрачу?
Куди й пощо спішитиму у світ?
Шулікою шугну, або, мов качур,
зачну свій непоквапливий політ?
Розправлю в дужім леті плечі й пір'я
чи знов впаду з поламаним крилом?...
В польоті зі зневір'я у безвір'я,
або ж до сонця, – прямо, напролом?
Чи стане сил насмілитись, почути
себе у шумі й хаосі думок,
до себе, через брехні і причуди,
до щирості здолати хоч би крок,
збагнути, крізь страхи і перепони,
що кожна думка ставить під приціл
життя ще недописаний тритомник
і як би світ не грався в непритомність, –
все ж ціль зловити й втримати в руці?..
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987797
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2023
автор: Олександр Обрій