Це була обідня пора. Та сама бажана полуднева перерва, на яку чекали усі, хоч толком від роботи і не виснажившись.
Як завжди одна і та ж їдальня. Знайомі обличчя, звичні обриси. Шмигнула повз хвилююче знайома фігурка, ледь зачепивши мене, що й не встиг оговтатись. Вічно заклопотана, чимось стурбована, і, водночас, безперестанно занурена у щось своє, незнане нікому, постать..
Хутко впоравшись із обідом, ми з другом вирішили пройтися, ‒ поговорити про те й про се. Знаєте, як ото буває: розмови про ні про що і про усе загалом.
У сквері неподалік я побачив її.. на гойдалці. Тиховій* розгойдував цю дівчинку, чи то вона його так, що й сама, здається, ставала тим леготом. Та, чесно кажучи, вона віддавна асоціюється мені з вітром, тільки усвідомив я це аж тепер ‒ досі не міг підібрати влучних відповідників.
Ця дівчина багато розказувала про знаки, символи і тому подібну загадкову суміш незбагненностей, тільки осягнути їх усіх, як здавалося, мені було невтямки. Хоч я і намагався.
— О, привіт, ‒ привітався я ще раз, ‒ куди ходила на обід? ‒ спитав, як завжди, зацікавлено. Бо мені було цікаво знати про неї ВСЕ.
‒ В ізоляцію.. Само..ізоляцію.. ‒ відмовила спокійно і дещо збайдужіло.. Я мимоволі стрепенувся. Бо чомусь після цих слів мене пройняло немов струмом.
Приятель знизав плечима, мабуть не второпавши нічого. Та він, таке враження, і не подумав нічого "второпувати".
Дивна дівчина. По-доброму дивна. Вона сама була для мене якимось суцільним символом, який щоразу хотілося розгадати, щосили бажалося пізнати.. Недосяжним, далеким образом, котрий.. зараз злився із вітром.
Поки я міркував про неї та про увесь ряд випадковостей, спонтанностей, причин, наслідків і зв'язків між ними, здається, минула ціла вічність.
Друг отямив мене словами, що уже пора йти. Уривки його фраз я почув неначе десь на фоні, ніби здалека..
Глипнув на гойдалку ‒ звісно, нікого уже на ній не було. Але дух Її снував і дотепер.. пронизуючи усе моє тіло. До кісток, клітин, тканин, крові, і, здається, до самої моєї сутності.. Насправді це був просто вітер. Чи то вона, замаскована під вітрець?. Легка, "дитинна", грайлива, трохи смішна та, разом із тим..
Бентежно-віддалена.
Сподіваюся, я колись розгадаю її всю..
Відгадаю. Можливо.. Колись..
А зараз.. Час іти на роботу. Огорнувшись теплим вітерцем, як надією, що не тліє..
[i]*Тиховій, легіт ‒ вітер[/i]
https://youtu.be/db49ux7Hjuc
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988119
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.07.2023
автор: Софія Пасічник