Я не знаю, хто я і звідки, просто за руку веди мене.
Мої шанси впіймати відповідь догоряють з новими римами.
Незакінчена мить ось лежить на долоні... Бачиш, бери її —
протягни її в вічність, простягни на обох над згорілою мрією.
Холод днів запускає нові біоритми самоспустошення і самозцілення.
Тиша твоєї ходи заліковує м'яко думок кострубаті вигини.
Світло нічних ліхтарів відгризає від плоті шматки агресії,
я виходжу з дуальності світу прямо у світлову дисперсію,
і не знаю, як втримати шепіт води і каміння своєю шкірою —
моя віра замкнулась у книзі і бродить по колу спустошеним звіром,
я ще можу встоя́ти на вітрі думок, та вже стовбуром схилена,
гравій слів моїх сиплеться прямо під ноги, під корінь вирваний...
грудень 2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988309
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.07.2023
автор: Ліна Русалка