Омита гарячою кров'ю примерзла земля в Попасній
Замість роси блищить на світанку.
Чийсь подих вирвався із грудей в останнє.
Ти був цьому свідком, батьку.
Тихеньке та мирне містечко колись
Тепер нагадує пекло.
Ворожі снаряди ламають кістки,
Їх хрускіт чути здалеку.
Проливний дощ, що несе смерть,
Гул землі та крики нещасних.
Палає Попасна і плаче вона,
Що нищать чийсь рай - пропащі.
Маленький дім на краю дороги
Тепер суцільна розруха.
Колись там жила сім'я,
Тепер ж понівечені тіла,
Зібрати до купи уже не можна.
Люд щосили біжить і кричить -
"Врятуйте хто може,
Так хочеться жити,
Побачити ще одну днину!"
Військові закрили собою людей,
Ці леви боролись на смерть,
Хоча боялися її страшенно.
Ціною життя тримались за неї.
Не видно кінця ворожій орді,
Їх смерть це не завада.
Вони одержимі пітьмою йшли
Нищити рай власними руками.
Омити руки кров'ю дітей,
Ламати людські життя
Заради примхи ніби-то їхнього божка.
О, батьку!
Ти вірно стояв до кінця,
Не кинув людей напризволяще.
Поранений і знесилений ти зник у тумані.
Тайна покрила тебе й
Забрала в безодню невідомості.
І ще один солдат умер,
Він батько малої дитини.
Його тіло забрати змогли
І відправили додому в домовині.
Дружина гірко плаче,
По обличчю не впізнала.
Доньку триває в обіймах своїх
Й тремтить від ридання.
Маленька ще не розуміє де тато,
Чому вона його більше ніколи не побачить.
Кричить до мами: "Де тато?! Я так хочу його побачить!"
А матір лиш тремтить,
Як пояснити дитині малій,
Що тато загинув жахливою смертю?
Він захищав Україну, Попасну,
Від нелюдів, грабіжників і ґвалтівників.
Для дитини це надто тяжко.
Дрібненька залише цей біль у серці
Назавжди.
Другий солдат травмований сильно,
Не бачить, не чує, лежить.
Побратими виносять із бою,
"Ти лиш живи!"
Йому відірвало кінцівку,
Кров б'є фонтаном.
Її зупинити так важко,
"Чимдуж накладай турнікет!"
Він думає: "От вона, смерть...
Не побачу більше кохану дівчину,
Солодку, прекрасну, як мед..."
І він заснув. Прокинувся в шпиталі.
Його шокує те, що він живий.
Рухатися не може, усе болить нестерпно.
Фантомний біль уже неіснуючої кінцівки.
Він більше не солдат.
Вертається додому.
Вона чекала і от спільний труд.
Ходить його навчала.
Вони усе спочатку почали.
І байдуже, що той без ноги,
Головне, що живий!
О, батьку!
Чиясь старенька матір плаче.
Тіло її сина зосталось у полі.
Вона молить, вона благає
Вернути сина, щоб проводити в останню путь!
Її не чують, її не бачать.
Ворогу абсолютно начхати.
І наші теж не кращі,
Говорять так жорстокі їй слова:
"Переживеш, його вернуть колись".
Та як же ж ви не розумієте,
Що означає втратити дитину?
Що означає втратити єдину кровинку?
Вона плекала його не для цього.
Жахлива смерть...
Ну, а я, батьку, тебе чекаю.
У невідомості я жду.
В полоні ти, я напевно знаю.
Мені так страшно, ти не уявляш.
Так сильно тебе жду,
Але я знаю, ти будеш іншим.
Утомлений погляд, що благає про спокій.
Худий кістяк, побільшає зморшок
І зникне посмішка твоя.
Велика пустка в серці,
Лише страшенний біль,
Не від фізичних ран.
Та я тобі обіцяю,
Ти впораєшся.
Ми так тебе чекаємо,
Знайдемо за будь-що.
Ти лиш вернись до нас чим швидше,
Чекать - це мука...
І у Попасній там були
Тисячі і тисячі солдат,
Що віддано полягли,
Сподіваюсь,що не дарма.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988497
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2023
автор: Солодка, як вишня