Над Лоханським, в пошуках Змієвої печери(поний текст )
Місяць таємниче осяяв Лоханський поріг, а той шипів і мов величезний Дракон, кидав вогняні бризки у всі боки.
-ЕГЕ-ГЕЙ! Василю! Прав до берега ближче! Прав ближче! Бо втопишся! – перелякано, дзвінко закричав Дмитрик своєму старшому братові.
Але той не чув. Відштовхнувши від лівого берега Дніпра, невеличкий верткий дуб, десятирічний хлопчик, швидко летів на ньому до вируючого порога, до самого його горла, що проходило між високими скелями-островами.
Трагедія лоцмана Буця
Ось ще хвилина і шлюпку проковтне отой самий Змій що живе у Лоханському порозі! Чи то у печері поруч? Так кажуть старі люди, бо бачать його там деколи. І кожен раз як він з’являється, величезний Гад ковтає когось з людей і швидко затягує у свою підводну печеру.
Скількох вже проковтнув! Он й дядька Буця, відомого лоцмана, якось вхопив за ногу та почав тяги униз!
Але дядько той був з козаків - міцний, сміливий, тож скинув гада з ноги, та так, що той впав на високу скелю ще й язика прикусив.
На тому ж місці де гепнувся змій, - лишився слід від його гострого язика, аж запікся на камінні!
Той камінь, з вибитим на ній язиком, досі зветься Зміїним. Не кожен має сили духу перепливти на острів де отой валун вивищується серед Дніпра, лишитися на ніч! Бо ж подейкували, Змій вночі вилазить з води на цей камінь та гірко плаче там. Жаліє лоцмана, в загибелі якого став винний.
Не встиг тоді мужній лоцман Буця, вирівняти пліт, що мав зайти у вузький прохід між каміннями, тож пліт раптом кинуло на величезний камінь, що здавна стирчав серед ріки. Так загинув Лоцман Буць.
А змій, оклигав та дуже засумував, бо ж вже не мав за силою та мужністю рівного собі серед людей, тож лив за лоцманом сльози гіркі, сидячі на камінні серед ріки.
Насправді гад не бажав зла мужньому українцеві, бо ж сам був з роду Скіфів, від тої першої Змії, що родила пращура Скіфів - прабатька козаків. Тож, змій, ухопив за ногу лоцмана, аби просто пожартувати. Але сталося недобре. Й вже не зміниш!
Отак.
Тепер оце братик під загрозою.
І Дмитрик заплющив очі, від страху що побаче як рідну душу ковтає поріг та його великий змій.
Але минула якась хвилина й хлопчик відкрив очі й з радістю побачив свого усміхненого брата, що якимось дивом здолав на дубі один з най страшніших порогів, Лоханський.
Той хлопець згодом став відомим лоцманом Дніпрових порогів, а брат його, Дмитро, славетним співаком.
Цю історію мені розповіла сивочола мешканка селища Волоське, пані Тетяна, яку випадково ми зустріли біля Дніпра.
Жінка і у сучасні часи війни, не втратила бажання до вивчення рідної землі, її історії, легенд! Бо ж вважає, що перемоги не може бути там, де культура українського народу, його історія, винищується, поглинається забуттям. Тож розповіла бабуся нам багато чого захопливого. Зацікавлені розповідями пані Тетяни й чисельними легендами селища, ми вирішили вже на власні очі, зі схилів Волоського, подивитися на місце легендарного Дніпрового порогу, Лоханського. А ще намагалися відшукати тут так звану «Змієву печеру», що десь розташовувалася.
Але спершу хочу розповісти власне про сам поріг, що за часів козацтва неусипно гомонів проти схилів Волоського, на якому нині розмістилося селище.
Як велетні камені кидали
Лоханський поріг вважається не найбільшим за висотою перепадів камінних лав, одначе, - одним з най небезпечніших порогів Дніпрових! Знаходився за 1,33 км нижче кінця порогу Сурського, навпроти сучасного гранітного кар’єру, що розташований на південь від с. Волоське. Поряд з порогом у руслі Дніпра, ближче до лівого берега ріки, знаходилися три невеликі острівці – Кулики, Лоханський та Скелястий. Загальна ж довжина порогу дорівнювала 150 м, падіння води – 1,12 м. Поріг складався з трьох лав: Куликівської, Плоської та Черепашиної. Та небезпечність порогу була у тому що він мав достатньо вузький прохід, між кам’яними островами, за це в часи Київської Руси «Лоханський» іменували ще «Острівним». Не кожен лоцман дніпровий зміг подолати цей прохід! Багато, як вище зазначалося щодо лоцмана Буця, розбилися об його гострі скелі, що мов величезні титани, стерегли прохід й перевіряли на сміливість та чистоту душі кожного, хто наважувався здолати «Гордо».
Нині місце порогу можна побачити проти великого кар’єру, що колися існував у Волоському. Кар’єр добре знищив тутешню місцину, але й додав їй містичного колориту! Нині тут можна побачити: великі каміння серед безмежжя Дніпрових вод.
Треба сказати, що колишній гранітний кар’єр села представляє собою велике довге урвище на самому березі Дніпра. Один бік його лишив згадку про природню висоту берегів у часи козацькі. Тут, на вершечку гори, ростуть дерева, кущі та ціла купа трав. Одначе, добратися на самий верх не кожен сміливець зможе! Бо ж каміння просто котяться з –під ноги! Це тобі навіть не Карпати!
Та як кому вдасться видертися наверх, то той щасливець може побачити одне з най мальовничіших місць, де вирував поріг Лоханський.
Кажуть тут саме за легендою у старі часи відбулася битва двох велетнів! На правому боці стояв один з них, а з лівого боку Дніпра – другий, вони довгий час воювали, ділили ці місцини між собою. Але врешті вирішили миром завершити поділ. Тож згодилися кожен кинути величезний камінь у протилежний бік. «Чий камінь перелетить Дніпро на інший бік, той і забере місцину у свої володіння!» – погодилися.
То, подейкують, камінь саме Велетня з правого берега зміг здолати відстань і впав аж на протилежному боці, десь у нинішньому, мабуть, Синельниківському районі. Тож лівобережному велетню прийшлося йти геть, бо ж його камінь опинився серед ріки.
Як Герекл козакував
Є десь тут біля кар’єру ще одна цікава та містична локація – Змієва печера.
От тільки ми так і не знайшли її. Та кажуть, що з підйомом вод Дніпрових, її вже не видно нині.
За легендою ж, саме у цій печері, а не на Хортиці, як про те сповідає легенда про Геракла, жила напів-змія, напів-жінка красуня. То якось подорожуючи Україною, стрів її легендарний воїн, Геракл. Та так закохався, що одразу забув за мету своєї подорожі Україною та й лишився з тою жінкою на років з десяток, жив як звичайний козак: мав сотню коней, вів чимале господарство й місцевість навколишню охороняв від усяких зайд.
Була його жінка зовні наче звичайною українкою й лише кілько разів на рік у гадюку перетворювалася. То Геракл спершу й не знав що у нього Дружина має такий талант. А як довідався, то й не дуже здивувався. Тож, як вгледів він що жінка його та змія стала, з гумором зазначив:
-«Оце бачиш, миленька, я ж казав що ти усе сичиш.. усе сичиш! Тепер зрозуміло чому!»
- Та то ж я з любов’ю, коханий! – проказала гадюка та й так всміхнулася Гераклові що він одразу кажуть й вирішив «час й додому збиратися, бо ж з гадюкою жити то не завжди безпечно». Та й справ у Геракла було багато, ще не всі він перемоги тоді отримав, ще не усі героїчні подвиги здійснив!»
Одним словом, справжній козак був той Геракл! Тож, швикдко сів легендарний герой на коня та й з нього жінці виголосив: «Час, мені на Січ мандрувати, люба. А поки я «Слави добуватиму», до того як вернуся, вирости моїх синів! А який з них у лук мій стрілу зможе встановити та запустити її сил у нього вистачить, - то тому віддай лук і стріли, мій чарівний пасок та меч акінак! Буди йому великим воїном - князем!
Отак.. сказав та сів на коня та й на Січ помандрував. А Змія лишилася сама з дітьми. Діти ж, троє синів, за легендою, виросли. Але лише менший, якого звали Скіф, зміг легко з лука того чарівного, стрілу запустити. То, кажуть він і став пращуром усіх Скіфів, а вже від них й козаки пішли та усі Українці!
Можна, звісно легенду про Змію ту та печеру Змієву вважати вигадкою, але на початку минулого століття, академік Яворницький дуже зацікавлений був розшуками цієї печери.
Брав участь у археологічних експедиціях щодо дослідження цих місцин, про що лишилися як доказ навіть світлини.
За згадками ж старожил, які науковцю розповідали про дива, що тут відбувалися часто, печера та дійсно була тут ще до затоплення Дніпрових вод. Мала печера спершу вузький вхід, який треба було долати повзком, а потім- розширювалася до великого коридору круглої форми, всередині якого був басейн з водоймою. А що далі було в печері, про те ніхто не знав, бо людині тривало там перебувати було складно, через нестачу повітря.
Отакі от дива. Далі – буде! Мандруйте разом з нами Рідним краєм!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988675
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.07.2023
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)