Край пташино-комашиний.
Рай з ромашок і люцерн.
Бузковіють конюшина
з нерозлучним чебрецем.
Тлом смарагдових мережив
хтось мій зір заполонив,
крадькома за мною стежить
зі смерек і з полонин.
Хтось прозорий, невловимий
вибухає в скринях скронь.
Ось він зник, а ось він виник,
сполошив верхівки крон.
В простір рунами зашитий
і в гуцульські килими,
він воліє залишитись
соколиними крильми,
шумом дикого потоку,
співом вранішніх пташат,
кількома рядками хоку
він штовхає водоспад.
Я за ним вже трішки скучив.
Чую – з річкою – крізь сон –
підвісним містком скрипучим
він співає в унісон.
На горі щодня корівок
пасовиськами веде
Дух Гуцульський... Певно, мрійник,
має серце молоде.
Пурхнув потайки між китиць.
Хтозна... Може якось з ним
я захочу залишитись
у полоні полонин?..
© Сашко Обрій.
16.07.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989072
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.07.2023
автор: Олександр Обрій