Кінець двадцятого - початок двадцять першого століть чергувалися як добрими, так і сумними подіями. Масові звільнення людей з підприємств та організацій, мітинги, забастовки, безробіття… У магазинах – черги за продуктами…
Якось, будучи у відрядженні, з автобуса вийшла жінка і, не поспішаючи, попрямувала в напрямку Дубенського замку. Захотілося подивитися, що тут змінилося з тої пори, де колись готувалася до вступних екзаменів у педагогічне училище…
Невеличкий скверик не впізнати - повиростали величні дуби і липи. Уже, мабуть, давно знесли й ті лавочки, бо всюди - різноманітні кіоски та каруселі. Замок, омитий водою ріки Іква, має охайний вигляд: і всередині, і зовні. Тільки якоюсь пусткою віє навкруги… Обміліла ріка Іква, перетворилася на рівчаки, які позаростали очеретами…
Надії Михайлівні пригадалося, як велетенські хвилі повноводної ріки обмивали стіни фортеці. Навіть пісню згадала, яку в шкільні роки так любила співати з подругою:
" Звилася грізно стара фортеця,
Навколо тиша спить вікова,
А поруч хвиля о берег б’ється
Прозорі води несе Іква.
Тут кожен камінь ще пам’ятає
Тараса Бульбу і Кобзаря ….
Серце зжалося від болю… Кожен камінь - той пам’ятає, а що пам’ятаємо ми, люди? Безглузду меліорацію, котра спустошила наші річки, озера, що навіть в сільських колодязях не стало води… Поля, на яких тодішнє керівництво планувало вирощувати овочі, позаростали очеретом, рогозою та верболозами. Природу не обманиш… Повноводна ріка перетворилася на жалюгідну канаву, в якій, хто знає, чи риба водиться. А ми, дітлахи, ловили рибу і раків, не на Ікві - бо боялися її глибини, а на притоках цієї ріки. І в такій чистій воді, що було видно, як по піщаному дну плавають рибки. Водилися тут соми, в’юни, щуки, плотва.
Плетеними із лози корзинами, або просто голіруч її виловлювали, так багато було риби. Зав’язували на руку якусь тканину, щоб раки за пальці не кусали, і витягували їх з-під берегів річки. А вони сидять під берегами в піщаних норках і такі великі, що як кинеш у відро декілька, то вже й піввідра. Тепер раки делікатесом стали: невеличкі - це щоб понюхати, бо там нічого їсти, а великі продаються за такою ціною, що тільки можна на них подивитися. Рідко хто дозволить собі таку розкіш…
А Дубенський замок вистояв більше п’яти століть… Його ніколи не змогли взяли штурмом вороги. Всередині Замку розміщено краєзнавчий музей, де зберігається перший бурштиновий амулет. Цікавими є велика колекція іконопису та художній зал, де картини написані аквареллю.
Дивлячись на силу і велич цієї пам’ятки історії, подумала, що потрібно розповідати і проводити екскурсії, розпочинаючи з підземелля цього Замку. Тут збережено предмети, які використовувалися в покараннях за правопорушення кінця шістнадцятого - початку сімнадцятого століть. Дуже цікаві предмети Середньовіччя… Багато чого вартий Ганебний стовп позору за вчинену крадіжку. Певне, не одна людина своєчасно схаменулася б, дивлячись на цю споруду. Особливо ті, які тепер крадуть не мішками, а вагонами і не бояться Божої кари…
Переходячи Ринкову площу в центрі міста, Надія Михайлівна остовпіла, побачивши, як двоє хлопчиків шкільного віку шпурляють ногами надкушену булочку… Перед очима - голодне дитинство і така ж маленька булочка, яка запам'ятался на все життя... Підійшла, підняла булочку з асфальту. Зробила зауваження мамам, які спокійно курили на лавочці. У відповідь: «А що тут такого? Діти граються»...
- Чим граються? Хлібом?! Ви хоч знаєте йому справжню ціну?
- Яка різниця, його голуби і так поїдять, – почула у відповідь…
Заспокоїлася уже, їдучи в поїзді… Дорога була довгою, за вікном проносилися як великі розквітлі, так і занедбані села. Все як у нашому людському житті…
Ті люди, хто не здається у важку годину, не опускає голову і руки - виживають у складних життєвих обставинах. І живуть, радуючись життю і радуючи навколишній світ. Людей лабких доля не щадить, тому стають вони наркоманами, п'яницями, або в тюрмах опиняються...
Життя не балувало моїх подруг Аню і Марійку, але завдяки наполегливості, - обоє закінчили вищі навчальні заклади і стали спеціалістами своєї справи.
Анна Миколаївна,- після закінчення Харківського юридичного інституту, довгий час працювала народним суддею в Криму і Дніпропетровщині. Вийшовши на пенсію, продовжила приватну діяльність в адвокатурі. Багатьом вона допомогла у житті...
За це її шанобливо називають наша мама-Тереза...
Марія Василівна, - закінчивши будівельний факультет Рівненського інституту, трудилася все життя на будівництві. Неодноразово була нагороджена, як спеціаліст своєї справи.
А розпочинали подруги трудову діяльність з профтехучилищ... Зі спеціальності маляра-штукатура. За ці роки, що працювали на будівництві, освоїли додатково спеціальності опоряджувальника стін мармуровою крихтою та плиткою.
Завжди пам’ятаючи, що доля наполегливих любить, ставила перед собою кожен раз якусь мету і добивалася всього своєю працею. І хоч були у житті якісь сумніви, розчарування, але коли твердо йдеш до задуманого, то вже не думаєш скільки часу займе цей шлях… Якою б тернистою не була ця дорога– наполегливість і віра дають добрі плоди.
- Я щаслива! - говорить Надія Михайлівна. Люблю людей і працю. У мене прекрасна сім’я: чоловік, з яким прожили разом багато років, двоє дорослих дітей. Маю прекрасну освіту та роботу.
Життєвий шлях людини, напевне, ніколи не буває гладеньким. На дорозі мого життя були і тернові колючки, і ями з різним брудом, але наполегливість, віра в людей зробили мене щасливою. В яких життєвих ситуаціях не була – завжди зустрічала добрих людей на своєму шляху. Їхню підтримку, допомогу та доброту запам'ятала на все життя.
Коли мене запитують, що легше будувати, будинки чи правову державу, відповідь одна – будинки. І хоч будувати будинки - важка фізична праця, але відпочинеш, подивишся на плоди своєї праці - душа спокійна. Про правову державу так не скажу, бо моральна сторона є завжди набагато важчою, ніж фізична…
В. Ф. – 07.05.2023
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989448
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.07.2023
автор: Веселенька Дачниця