Мій перший спогад невиразний:
холодна ніч, летючий сніг, –
та світ в дитинстві все ж прекрасний,
в нім ластівкою в’ється сміх…
Тут справді клімат був суворим,
нам бракувало гожих днів,
і наш старий куценький дворик
недовго влітку зеленів.
Самі кульбабки та стокротки
тут примудрялися цвісти,
стебельця в них були короткі –
ніяк віночка не сплести.
Але, мрійливі як поети,
ми йшли збирати будяки
і розкуйовджені букети
із них складали залюбки.
Одного разу нас, малечу,
красою звабив небокрай,
і ми наважились на втечу, –
набридлий дворе, прощавай!
Ми йшли незнаними стежками,
і нам відкрилось диво з див:
картоплю в ряд за гаражами
якийсь добродій посадив.
Та ми, дурненькі, бідні діти,
про теє знати не могли,
вважалось нам – казкові квіти
для нас люб’язно розцвіли.
Вони були такі чудові!
О щастя, щире і святе!..
Вони були такі лілові!!!
І в кожній – вічко золоте…
Ми їх не крали потаємки –
чого ж було таїтись нам? –
нарвавши повні оберемки,
ми радісно склика́ли мам.
Ох і натріскали нас мами
за наші ревнії труди,
нам кожен акт тієї драми
запам’ятався назавжди!
Ревли ми гучно й голосисто,
неначе били в тулумбас, –
та на красу зеленолисту
не обізлився жоден з нас...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=989643
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.07.2023
автор: Світлана Себастіані