Нейрозвязки малюють картини,
Зоряних марень цвітуть там жоржини.
Океан простору здається коханням,
Молочний же шлях лиш вхід в мироздання.
Ми не можем зрозуміти цю одну простеньку річ,
Ми у серці все ще діти, хоч пройшло багато літ,
Що зоря ховає віти, а зорю ховає тінь.
Ми такі ж як ці дерева, ми такі як ця трава.
Ми полин та осока, а життя то є ріка.
В когось корінь як у дуба,
Хтось листочок, що летить,
А ріка чомусь спішить.
Хтось у зеркальце дививсь і себе в нім не впізнав,
Хтось давно його розбив і чомусь засумував,
Хтось із паличкою йде, не спішить, хоча й бажає,
Подих в грудях зупиняє, серцю кисню не хватає.
Хоча це також омана, як і чорна та дира,
Оболонка вже зносилась , ріка часу вже розлилась,
Нереальнії картини бачимо ми в голові
Та усмішки крізь морщини
І сльозу цю на щоці.
Відцвіли уже жоржини,
Що ж це світить в далині,
Певно з неба та дівчина посміхається мені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990565
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.08.2023
автор: oreol