переклад/реставрація
Передмова перекладача
Десь приблизно в дві тисячі третьому році я перестав красти і пороздавав усі речі, які були мною вкрадені, своїм далеким знайомим, за що отримав від них дуже здивовані обличчя, – пам’ятаю їх досі.
Влітку дві тисячі тринадцятого року я перестав брехати. Остаточна крапка у моїй брехні була поставлена на черговій атестації мене як головного інженера – на перші ж запитання вищого обласного керівництва я почав відповідати тільки правду. Всі члени комісії – їх було чи п’ятеро, чи семеро – немов по невидимій команді повідривали свої спини від стільців, понахилялися вперед і здивовано на мене повилуплялися (це не можна назвати інакше), а через п’ять хвилин вирішили, що я більше не можу бути в складі керівництва одного з підрозділів їхньої компанії. Пам’ятаю лице мого директора в коридорі, який переді мною пройшов таку ж, але сорокахвилинну атестацію у тому ж кабінеті, вийшовши з неї у повністю мокрій сорочці, – він спочатку нічого не зрозумів, широко посміхався, але коли я сказав йому, що більше не можу дурити вниз і лизати вгору, він мене чомусь відразу зрозумів і навіть більше нічого не перепитував.
А оце, не так давно, знову стався наріжний у моєму житті випадок, на тому самому моєму рідному підприємстві, де я залишився працювати майстром. Щоб було зрозуміло, в чому річ, прийдеться коротко розповісти. Це сталося восени минулого, дві тисячі двадцять другого року, – один із наших водіїв, пропускаючи на перехресті автомобілі з військовими, які їхали в цивільних автобусах, сказав: «О-о, поїхали п*д*р*си, і не в бік фронту, а в інший бік, мабуть, до своїх п*д*р*сенят, бо он цяцьки повезли, у них же зарплати ого-го!» У вікні автобуса було видно якусь велику м’яку іграшку, яку військовий тримав на колінах.
Поряд із тим водієм сиділа наша комірниця, яка наступного дня вранці розповіла мені і ще одному майстру про ті слова водія на тому перехресті. Перша думка після почутого була чорніше чорної землі. А потім, того ж дня, сталося те, в чому, власне, і вся річ, – той другий мій колега розповідав слова комірниці всім нашим співробітникам, кого зустрічав у дворі підприємства. Я тоді подумав: «Ну, тепер того водія і без мене затопчуть, доведеться йому покинути нашу роботу».
Але, як виявилося, – я помилявся.
Коли наступного дня я зайшов до комірниці по матеріали для роботи, вона із засмученим виглядом попрохала мене не казати більше нікому про те, що вона розповіла, тому що їй «не потрібна така слава», що вона «нібито збрехала про ті слова» того водія, який «тепер каже, що він нічого такого не казав», каже, що то вона сама все придумала, а «довести я нікому нічого не зможу, бо не здогадалася увімкнути телефон на запис, а в машині більше нікого не було». На велике її прохання, майже слізне, я пообіцяв їй не згадувати її ім’я в зв'язку з тим випадком, а сам увесь знітився, замовк, – і почав спостерігати за нашими працівниками.
Що всі все знали – не було ніяких сумнівів. Але, на мій великий подив, ніяких змін у поведінці людей, які працювали поруч із тим водієм, не було видно, ніяких розмов «на цю тему» я не чув. Проходив день, другий, третій, – всі спілкувалися з тим водієм, ніби нічого й не сталося, а сам він, передпенсійного віку, ходив з високо піднятою головою і посміхався на всі боки. Тоді я кілька днів уранці сходив у механізаторську, щоб самому побачити і почути, які там панують настрої.
І що ж я побачив і почув? Виявляється, половина наших водіїв узагалі-то підтримують свого колегу! Вони проти війни «в принципі», «потрібно було послухати росіян – і не було б стільки смертей і розрухи», «треба було прийняти їхні умови, бо нічого поганого вони нам не пропонували», «як драли нас завжди, так і будуть драти, і яка різниця – чи свої, чи чужі», «так, ми вибрали того Зеленського, але дарма – якби знали, що він такий, то не вибирали б», «вся ця війна – договорняк на нашій крові», «пішли воювати тільки нероби і д*вб*й*би, бо їм більше робити нічого» і так далі і тому подібне. Друга половина водіїв просто мовчали. Моє аргументування до них, мовчазних, виявило, що «зараз такий час, що краще мовчати, бо невідомо, чим воно все закінчиться, – може Америка нас кине і прийдуть росіяни – і що тоді? Вибачатися ще будеш!».
На всі мої розповіді й балачки з ними, а їх було чимало, на всі мої аргументи водії відповідали одне й те саме, що зводилося до фрази: «Серед росіян у нас багато родичів і треба бути разом із ними, а не з тими америкосами». Коли стало зрозуміло, що наші розмови нічого не змінюють, а лиш додають водіям азарту, я перестав з ними розмовляти, а потім і вітатися. З усіма водіями взагалі. І дивитися їм в очі. Як ніби вони дерева. Ніяких фізичних впливів ні від кого я не боюся, бо свого часу мене навчили захищати себе голими руками до кінця, до смерті, а значить – не боятися її, і це, мабуть, читалося в моїх очах, а хтось про це знав із моїх минулих розповідей, тому всі водії за моєї присутності теж мовчали і ніяк мене не чіпали.
Потім я став помічати, що на всіх моїх співробітників, і навіть на того майстра, хто був зі мною при зізнанні комірниці і всім усе розповідав, таке ставлення водіїв до нинішньої ситуації в країні ніяк не впливає. Вони як спілкувалися з ними з усіма, так і спілкуються, і з тим конкретним покидьком теж. Говорять-балакають, ручкаються, жартують, весело сміються... І що найдивніше – спілкуються не тільки щодо наших професійних питань, а й взагалі – і про якісь там домашні проблеми, і про погоду, і про бджіл, і про ремонт власних автомобілів, і про те, і про се, і навіть про війну в окопах! Мабуть, саме від такого спілкування наші водії ставали все впевненішими в своїх поглядах, бо дивилися на мене все кривіше і кривіше як на того, хто один з усього колективу не вітався і не розмовляв до них.
А потім у нашому містечку почалися похорони воїнів, що загинули. На одному з них, стоячи край дороги на коліні, в моїй середині щось сталося, і наступного дня я перестав вітатися з усіма своїми співробітниками. Взагалі з усіма. І з начальством теж. Отак прийшов на роботу і всім, хто назустріч мені вітався, я відповідав, щоб вони йшли вітатися до тих, хто називає воїнів ЗСУ п*д*р*с*ми і д*вб*й*бами, – а до мене щоб і не віталися і не звертали на мене ніякої уваги, бо мені від того гидко. Начальству пояснив розлогіше: «Казати здрастуйте – це бажати здоров’я. А бажати здоров’я людям, які бажають здоров’я тим, хто називає воїнів ЗСУ п*д*р*с*ми і д*вб*й*бами – я не можу, бо відчуваю, що тоді починаю вмирати, тому не чіпайте мене, будь ласка, бо ще станеться лихо». І ще всім пояснив, що не буду на роботі спілкуватися на жодні теми, крім суто професійних, якщо до того мене спонукатиме моя посадова інструкція.
Не буду розповідати, хто і що мені після того говорив і як дивився, – не вітатися до всіх і мовчати цілий робочий день мені стало найріднішим і найправильнішим, що я міг у собі знайти.
І раптом – це сталося дуже скоро після початку мого бунту – ніби завіса на сцені розтанула, і п’єса розпочалася – скільки я почав бачити на обличчях і в рухах оточуючих такого, на що не звертав уваги раніше! Всі люди навколо зробилися ніби голими за вітриною – щось там із себе зображують, намагаються щось там приховувати, або видавати одне за інше; одні обманюють і ніяковіють, інші просто брешуть і не соромляться, заглядаючи в очі, чи їм повірили, і не знаючи, що все те дуже добре видно. Інколи смішно від того, частіше неприємно. І гидко. Більшість наших працівників відразу від мене відвернулися, прийнявши моє мовчання за свою персональну образу; хтось обурювався вголос, а хтось поза спиною; дехто вітався навмисно голосно, не дивлячись на те, що я не відповідаю, – я в них кожного разу запитував, чи вони продовжують бажати здоров’я водіям, і тоді мовчали вони. Інколи когось ставало жаль – були випадки, коли хтось вітався до мене тихо, ніби на вухо і, не чекаючи моєї відповіді, проходив повз, – але було добре видно, як стадне нутро тієї людини переборює мій вигляд в її очах.
Тепер мені не потрібно нічиїх слів, ніяких запитань і ніяких відповідей взагалі ні від кого, – я все бачу і так, без будь-яких зашкарублих пояснень! І не тільки на роботі – взагалі кругом – на вулиці, в магазині… Знову часто згадую свого вчителя психології Валерія Анатолійовича, який ще колись, в кінці вісімдесятих, радив усім своїм учням проводити один експеримент: «Якщо в телевізорі хтось щось розповідає – вимкніть звук, і ви відразу почнете бачити, каже він правду, чи ні». Відтоді багато разів я так «експериментував», але тепер вже наживо зрозумів силу відсутності звуку, про яку він тоді нам тлумачив. Чи то пак – силу його присутності.
І ось недавно, якось випадково, зустрівся мені в інтернеті один надзвичайно цікавий текст, щоправда, в дуже кепському, місцями навіть жахливому перекладі російською, а в перекладі українською цього тексту в світовій павутині не знайшлося. Почав читати – і…
Таке буває: коли майже кожнісіньке слово – то ніби твоє рідне, ніби зміст тих слів витягнутий з твого серця, з твоєї душі, і про тебе самого написаний, або написаний від твого імені! Мені завжди було дуже важко описати свою думку словами так, щоб написане точно відображувало те, що я насправді думаю. Те саме побачив і тут – кожне слово кожного разу треба розуміти правильно, по-своєму, в своєму конкретному контексті, в своєму конкретному розумінні, бо за бажання із кожного слова, а тим паче, з кожного речення, можна вицідити все що завгодно, можна перекрутити його з ніг на голову, потім покласти на один бік, а потім на інший.
Щодо автора: нічого більше із Бхагвана Шрі Раджніша (в останній рік свого життя ця людина називала себе Ошо) я поки що не читав, а сам цей твір автор не писав – він тільки говорив, а його слова записували. Але, на мою думку, головне не ім’я автора, а те, що ним написано чи сказано, – сам зміст твору. Взяти, наприклад, ім’я Зіґмунда Фройда, більш відомого як Фрейд. Стільки людей його згадують, стільки людей доречно і недоречно повторюють його відомі цитати, стільки людей сперечаються щодо написання його імені і прізвища, – але чи багато з них прочитало хоча б одну його книгу з психології? Тож, щодо будь-якого авторства, у мене є тверда думка, яка колись вже заримувала одну коротеньку, але дуже ємку прозову східну притчу, яка так і називається – «Авторство».
Іще – це не секрет – всі науки прагнуть об’єднатися. В електротехніці, наприклад, існує таке поняття – тангенс кута діелектричних втрат. Не дивлячись на таку заплутану назву, це найпростіший спосіб визначити якість діелектрика. Справа в тому, що ідеальний діелектрик, якого насправді в природі не існує, при проходженні крізь нього змінного струму, зміщує напругу від силу струму на чверть періоду, тобто рівно на дев’яносто градусів. Це зміщення і визначає його ідеальну якість як діелектрика. В реальних же діелектриків, у тих, якими користуються люди в нашому житті, це зміщення менше, ніж дев’яносто градусів, що говорить про те, що вони гірші діелектрики, ніж ідеальний. Величина різниці між зміщеннями сили струму щодо напруги в ідеального та реального діелектриків і показує, настільки реальний діелектрик подібний до ідеального: чим менша та різниця – тим кращий реальний діелектрик і тим він безпечніший. Для визначення тієї різниці люди придумали спеціальний прилад, який все робить без лінійок і транспортирів, потрібно просто вміти ним користуватися.
Так от: в цьому тексті, який можна назвати абеткою, букварем поняття людського життя як такого, викладено, так би мовити, ідеально-можливе сприйняття світу людиною, яке, через багацько всіляких причин, просто нездійсненне в наш час так само, як не існує на даний момент ідеальних діелектриків. Але водночас цей текст – свого роду прилад для визначення відхилення твого світосприйняття від ідеального: наскільки читач не згоден зі змістом цього тексту, наскільки він його не приймає, – настільки його світосприйняття викривлене і не схоже на те, яке мало би бути в ідеальному людському суспільстві, про яке говорив автор.
Ще маю сказати: на всі запитання, які виникатимуть під час читання, а їх буде з’являтися чимало, ви обов’язково знаходитимете відповіді далі, тож треба мати трохи терпіння. А почати читати треба з початку і дочитати аж до самісінького кінця, і тільки тоді робити свої власні висновки по кожному з питань, які виникатимуть, бо переривати вимірювання посередині, а тим паче – розпочинати їх не з початку, а із закінчення, вказує, перш за все, на безглуздість проведення самих вимірів.
Отож, прошу:
СЛОВА ЛЮДИНИ БЕЗ СЛІВ, ЯКІ СКАЗАВ ОШО
Мені нелегко знову почати говорити. Мені говорити завжди було складно, бо я завжди намагався розповідати про те, про що розповісти неможливо. Зараз це буде ще складніше. Після тисячі трьохсот п’ятнадцяти діб мовчання я почуваюся так, як ніби прийшов до вас із абсолютно іншого всесвіту. Насправді, так воно і є. Світ слів, мови, різних концепцій і світ безголосся діаметрально протилежні і настільки віддалені один від одного, що не мають жодної точки дотику.
Те, що ми пізнаємо розумом, ми називаємо знанням.
Те, що ми пізнаємо серцем, ми називаємо любов’ю.
Те, що ми пізнаємо всим своїм існуванням, ми називаємо усвідомленням.
Найістотніше запитання, яке ми тільки можемо сформулювати, це – «Хто я є?». І єдиний шлях знайти відповідь – стати безмовним, стати всевидющим, стати свідомим, спостерігати свої думки, і дозволити їм зникнути. І тоді, одного разу, ви раптом помітите, що все всередині вас зробилося безмовним, німим, від думок не залишилось навіть шелесту. Все завмерло, ніби сам плин часу зупинився, ніби ви раптом прокинулись від довгого-довгого сну, від кошмару.
Є тільки одні двері, які можуть вам допомогти, – і вони всередині вас. Тільки стрибнувши в самого себе, в свої відчинені двері, – ви зможете по-справжньому ввірватися в існування. І в той момент ви відчуєте повне єднання з усім світом. Ваша самотність зникла, ви вже не хтось окремий один, тому що вже немає нікого навколо, відокремленого від вас. Тепер є тільки ви – розповсюджений в усіх напрямках, в усіх можливих проявах. Це ви розпускаєтеся квітами на гілці дерева; це ви пливете білою хмаринкою в небі; це ви рухаєтеся течією в океані; це ви струмуєте в річці. Ви – в усіх тваринах; ви – в усіх людях.
Я не даю вам якихось нових догм, вірувань, вчень, ідеологій, – зовсім ні. Моє призначення цілковито інше. Моє призначення полягає в тому, щоб позбавити вас від всього того, чим ви вже заповнені, чим завантажені, – і нічого не дати натомість. Я не замінюю вашу віру на якусь нову – я просто її руйную. Ви, мабуть, здивуєтеся, але я хочу зруйнувати все, що вам хтось колись втелющив, нав’язав. І зовсім не потрібно його чимось підмінювати – у вас є власний творчий потенціал, і мені не потрібно його створювати.
Як тільки перепони будуть усунені, ви розпочнете самостійні пошуки і незабаром зміцнієте і наберетеся нових, ще невідомих сил, бо навіть маленьке відкриття, зроблене самостійно, принесе вам таке задоволення, що зараз неможливо навіть уявити. Лише малесеньке власне відкриття – і ви вже зовсім інша людина, тому що у вас всередині народилася істина. Можливо, поки що, це просто насінинка, але вона вже почала зростати.
Спробуйте підрахувати, чи багато суджень про щось належить вам особисто. Адже всі вони, ці судження, не ваші, всі вони запозичені чи нав’язані вам іншими людьми; або ж ви самі, по своєму глупству, нав’ючили їх на себе. Але жодного вашого власного судження немає.
Назавжди запам’ятайте один критерій: цінність має лише те, що ви пізнали особисто. І тільки те, що ви пізнали особисто, неможливо втратити. А те, що ви можете втратити, те, за що вам приходиться міцно триматися, – не має для вас жодної цінності. Якщо ви щось можете втратити, то це означає, що це не ваше особисте пізнання, не ваш особистий досвід, не ваші особисті переживання.
Кажуть, що я промиваю людям мізки. Ні, я не промиваю вам мізки. Я дійсно роблю ваші мізки чистішими, але я прибічник сухої чистки, без того, що прийнято називати «водою». Я просто пропоную вам розпочати все заново: станьте чистою дошкою, зітріть із неї всі наявні у вас релігії, всі догми, всі вірування. Тільки тоді у вас з’явиться можливість знайти істину. І ваша істина не буде індуїстською, мусульманською, чи християнською. Істини немає ні в Біблії, ні в Корані, ні в Гіті.
Істина, яку ви знайдете, – яким би дивним вам це не здавалося – ніде й ніколи не була записана. Неможливо, щоб вашу істину хтось колись записав. Вона ніким ще не була вимовлена і ніким іншим, крім вас, ніколи вимовлена не буде. Це невід’ємна властивість істини: істина – суб’єктивна, індивідуальна.
Ваш розум постійно ставить одні й ті ж запитання: «Чому? Навіщо?» І все, що не знаходить вагомої відповіді на ці запитання, поступово втрачає для вас будь-який сенс. Ви, наприклад, думаєте: навіщо потрібна любов? До чого вона мене приведе? Що вона мені дасть? Завдяки їй я пізнаю, що таке утопія, чи я пізнаю, що таке рай? Якщо ви так будете формулювати запитання, то любов не має жодного сенсу – для вас вона даремна.
В чому сенс краси? Ви дивитеся на захід Сонця – ви насолоджуєтеся: яка краса! І тільки ідіот може запитати: «Ну і в чому тут сенс?» І ви не знатимете, що йому відповісти. Але якщо в красі немає ніякого сенсу, то навіщо ви нею насолоджуєтеся?
Прекрасна квітка, прекрасна картина, прекрасна музика, – самі по собі вони не містять в собі жодного сенсу. Вони самі не стараються комусь щось довести, вони самі не ведуть ні до якої своєї мети, вони – беззмістовні, але прекрасні, як захід Сонця. А життя складається тільки з от таких беззмістовних речей.
Дозвольте повторити: життя складається тільки з того, що не має жодного сенсу. «З того, що не має жодного сенсу» – я маю на увазі, що життя, як таке, нікуди не веде, нічого для себе ви від нього, як від життя, не отримаєте. Іншими словами – життя цінне просто саме по собі. Ми можемо жити ліпше інших, ми можемо жити довше інших, ми можемо жити більш комфортніше, ніж хтось інший, – але все одно ми так ніколи і не пізнаємо до кінця, що ж таке життя.
Я не обіцяю вам ніякого Царства Небесного. Від мене ви нічого не успадкуєте. Ви вже отримали свій спадок – це саме ваше життя. Тож любіть і цініть його. Кругом, по всьому світі люди вмирають, так і не розпочавши жити, – просто неймовірно! Але це стається кожного дня. І багато хто розуміє це тільки напередодні своєї смерті. І тоді вони кажуть: «Дивно, але вперше в житті я зрозумів, що даремно прожив все своє життя!»
Так навіщо ми живемо? Чи не для того, щоб любити, щоб насолоджуватись, щоб постійно бути в екстазі, – якщо не для цього, то навіщо тоді жити взагалі? Цінуйте життя, шануйте життя. Немає нічого святішого, нічого божественнішого, ніж саме життя.
Існування, як таке, не має сенсу. Але воно і не позбавлене сенсу. Просто поняття «сенс» до нього назастосовне. Існування як таке не має нічого на меті, воно не рухається ні до якої мети. Воно просто є. В самому слові «сенс» вже міститься якась мета: якийсь намір, якась можливість чогось досягти. Створивши поняття «сенс», людський розум створив проблему щодо дуже багатьох питань. Розум є джерелом усіх наших запитань і проблем, він не може зупинитися на тому, що вже є, він постійно створює щось нове. Така вже його природа.
Всі релігії, я їх називаю псевдорелігіями, передбачають дисциплінованість розуму. Але для істинної релігії головне – це звільнитись від розуму. І це набагато легше зробити. Всі дисципліни важкі. Навчити розум концентруватись на чомусь дуже важко, бо він завжди буде з вами сперечатися, він завжди намагатиметься повернутись назад до своїх, розумних звичок. Ви знову будете його примушувати, а він знову буде стояти на своєму. Ви знову повертатимете його до об’єкту концентрації і колись раптом впіймаєте себе на тому, що думаєте вже зовсім про інше. Ви навіть можете забути, на чому саме ви тільки що хотіли сконцентруватися, – дисциплінувати розум дуже непросто.
Але звільнитись від розуму – це дуже просто – немає нічого простішого. Все, що вам потрібно зробити – це просто спостерігати. Що б не відбувалось у вашому розумі – не втручайтеся, не намагайтеся його зупинити чи направити. Не робіть взагалі нічого – просто спостерігайте за своїм розумом ніби збоку. Найнезвичніша здатність розуму полягає в тому, що як тільки ви починаєте за ним спостерігати ніби збоку, – він починає зникати. Як тільки ви починаєте спостерігати за своїми думками – вони зникають, вони випаровуються. Точно так само, як світло розсіює темінь, спостерігання розсіює розум з усім його вбранням.
Спостерігання і є основою усвідомлення, медитації. Медитація – це просто спостережливість, усвідомленість. Медитація не має нічого спільного з уявою, з винахідливістю, вона не створює якісь нові образи. Вона просто розкриває те, що вже є і було до неї.
Так що ж насправді є? Ви входите в медитацію і виявляєте безкінечну пустоту простору. Без думок, без висновків, без пояснень. В цьому така краса, така тиша, таке блаженство, ніби ви щойно ввійшли в Царство Небесне. Я це так і називаю – ви ввійшли в божественне. І, побувавши одного разу в такому стані, ви зробитеся абсолютно новою, абсолютно іншою людиною. Тепер ви знайшли своє справжнє, своє істинне обличчя. Тепер всі ваші маски щезли – ви стали самим собою.
Потім ви повернетеся в той самий світ, де живете, але ваше життя буде вже іншим. Ви будете жити серед тих самих людей, робити ту саму роботу, але ваше відношення до всього того буде зовсім іншим, ви будете мати до всього зовсім інший підхід. Ви станете подібні лотосу, який виринув із води і розпустився, – тільки позбувшись шару води над собою, квітка лотоса може розпуститися.
Релігія – це і є виявлення всередині себе цього лотоса, що здатен розквітнути. Все, що я намагаюся зробити, – це повернути вас до вашого лотоса, до самих себе, тому що вас вкрали. Вас заперли, вас обмежили, вас заплутали умовностями настільки, наскільки це можливо. Вам зачинили всі двері, які ведуть до самого себе. Вся моя праця полягає в тому, щоб відчинити вам ваші двері і вікна. І якщо я зможу зруйнувати всі стіни і залишити вас під відкритим небом, ви зрозумієте, що таке релігія.
Справжня дружба зникла зі світу так само, як зникло і справжнє кохання, тому що вони, справжні, можливі тільки тоді, коли ви зустрінете їх в усій своїй наготі, такими, як ви є насправді, а не такими, якими вас хочуть бачити люди, і не такими, якими ви хотіли би бути для когось, – а просто такими, якими ви є.
Коли дві людини постають одна перед одною такими, якими вони є, дружба починає зростати. Якщо дві людини вже готові скинути всі свої маски, то вони вже зробили перший крок в бік релігійності. Так що кохання, любов, дружба і все, що допомагає вам скидати маски, ведуть вас до релігії.
Будь-які пошуки пов’язані з ризиком, адже вони ведуть до невідомого. Ніхто не знає, куди приведуть його пошуки. Людина залишає позаду все, з чим вона вже знайома, все, що приносить їй зручності, і рухається в невідоме, зовсім не уявляючи собі, що там, на іншому березі; навіть не знаючи, чи існує той берег взагалі.
Тому слабкі люди й хапаються – хто за теїзм, хто за атеїзм; за тих, хто хоч трохи від них сильніший, інтелектуальніший, за інтелігенцію. Але в усіх випадках вони втікають від сумнівів. А втікати від сумнівів означає втікати від пошуку. Адже що таке сумнів? Це тільки знак запитання. Він вам не ворог – це просто знак запитання всередині вас, який готує вас до нових пошуків. Сумнів – це ваш друг.
Найперше – пізнайте, хто ви є насправді. І друге – завжди будьте самими собою.
Залишайтеся самими собою завжди. Залишайтеся невдаваними. Постарайтеся все сильніше й сильніше відчувати ріку життя, що тече всередині вас. Хто б'ється у вашому серці? Хто стоїть позаду вашого дихання? Це може бути ваша сутність – це те, з чим ви народились. А ще це може бути ваше его – це те, що ви накопичили. Вашу сутність вам подарувало ваше існування, ви абсолютно нічого не робили, щоб її отримати, ви її не здобували, не завойовували, тому ніхто не зможе її у вас відібрати. Це неможливо, тому що вона – сама ваша природа, саме ваше існування. А его – це те, за що ви боролися, це те, що в результаті ви назбирали, отже, ви його можете так само і втратити.
Его – це все те, що ви отримуєте від когось: від освіти, від виховання, від культури, від школи, коледжу, університету, від навчання гарним манерам поведінки. Ви придбали своє его і вирощуєте його тепер самі, своїми власними силами. Ви вигодували його вже таким великим, що зовсім забули, хто ви є насправді.
Це два боки однієї вашої монети, оскільки, завантажені всіляким непотребом, ви не можете прокинутись. Ви не можете перевернути монету на інший бік, і живете на тому боці, який повернутий до мотлоху его . Цей мотлох заколисує вас, він є для вас снодійним. Тільки тоді, коли ви це усвідомите, з'явиться можливість зробити щось, аби це змінити. Люди живуть у стражданнях, прийнявши їх за необхідну частину свого життя, за свою долю. І ніхто чомусь у цьому вже не сумнівається, ніхто не запитує, чому це саме так.
Сумнівайтеся у вашому диханні, сумнівайтеся у битті вашого серця, не будьте збайдужілими до самих себе. Сумнівайтеся до кінця так, щоб сумніви стали мечем у ваших руках, що очищає, звільняє вас від всього того сміття, від всього непотребу, що ви накопичили. Сумніви очистять вас від сміття, а медитація пробудить вас самих.
В істини є одна дуже важлива властивість: до тих пір, поки ви не знайдете її самі, вона не буде істиною для вас. Якщо це чиясь істина, якщо ви її в когось позичили чи купили, то хоча би тільки тому, що вона позичена чи куплена, вона вже більше не істина, – для вас вона стала брехнею.
Це така необхідність – завжди починати із заперечення, завжди починати з «ні». Якщо ви хочете знайти справжнє «так», вам прийдеться сказати тисячі «ні», перш ніж ви віднайдете одне «так». Все ваше життя було спаплюжене багатьма людьми, тому вам прийдеться сказати «ні» їм усім. І, сказавши тисячу разів «ні», може статися, що ви знайдете можливість сказати одного разу справжнє «так».
Коли ви щось робите, коли ви про щось думаєте, коли ви здійснюєте якусь дію, не забудьте себе запитати: чи від вас самих це прийшло, чи це хтось інший у вас говорить вашим голосом? Буде просто дивовижно, якщо цей голос буде вашим власним. Це може бути голос вашої матері – можливо, це вона в вас говорить. Можливо, це ваш батько – батька неважко впізнати. Він такий, яким залишився у вашій пам’яті, – розумний, впевнений, організований, переконливий. Можливо, це буде голос священика, якого ви слухаєте кожної неділі чи слухали з якоїсь іншої нагоди. Священики – це найбільші в світі обманщики. Вони за гроші продають те, що не бачили самі, що не бачив ніхто, і що ніхто ніколи так і не побачить.
Звільніться від усіх ваших внутрішніх голосів, якими б гарними чи поганими вони вам не здавалися, – і дуже скоро ви, на свій превеликий подив, виявите, що у вас залишився ще один єдиний тихесенький голосок, якого ви раніше ніколи не чули і тепер не можете зрозуміти, чий він. Це буде вже не голос ваших матері чи батька, не голос священика чи вчителя. Ви раптом зрозумієте, що це ваш власний, тихенький і зовсім непомітний голос. Ось чому раніше ви на нього не звертали уваги.
Відкрийте в собі свій власний голос, і йдіть за ним без страху. Куди б він вас не завів – це буде метою вашого життя, буде вашою долею. Тільки в ньому ви знайдете свою втіху, своє задоволення, тільки з ним ви прийдете до цілісності. Тільки ваш власний внутрішній голос приведе вас до процвітання, і в цьому процвітанні станеться пізнання істини.
Якщо ви пізнаєте істину – ви її вже ніколи не забудете. Це теж одна із якостей істини – її не потрібно пам’ятати. Брехню ж, навпаки, потрібно пам'ятати постійно: її дуже легко забути. Людині, яка звикла до брехні, потрібно мати набагато кращу пам'ять, ніж людині, яка звикла до істини і якій пам'ять навіть не потрібна: якщо ви говорите тільки правду – вам не потрібно нічого запам'ятовувати.
Але якщо ви говорите неправду, вам доводиться постійно тримати її в пам'яті, тому що одній людині ви говорите одну брехню, другій – іншу, третій – яку-небудь іще іншу, і тоді вам потрібно пам’ятати, кому і що ви сказали. І коли ваша неправда відкривається, вам доводиться брехати знову і знову, і так без кінця і краю. Для брехні не існує «контролю народжуваності». Істина ж – це щось таке, що дало обітницю безшлюбності, у неї немає дітей, вона навіть не перебуває у шлюбі.
Правда приходить тільки до тих, хто бунтує, а бути бунтарем – означає жити в постійній небезпеці. Суспільство вас навчає: «Обирайте зручне, комфортабельне, обирайте добре проторовані дороги, якими ходили ваші прадіди з часів Адама і Єви. Ідіть добре натоптаною дорогою, вона вже перевірена – мільйони і мільйони людей пройшли нею, на ній ви не заблукаєте».
Але пам'ятайте – натовпу не притаманно пізнавати істину. Істина стається тільки з індивідуальностями. Вам потрібно відкинути всі відповіді, які ви знали до сих пір. Відкиньте їх – а я позбавлю вас від непотрібних запитань. І того дня, коли у вас вже не залишиться ні запитань, ні відповідей, коли ви просто будете спокійно сидіти і спостерігати, – ви прийдете додому, до істини.
Жити небезпечно, жити ризиковано означає, що коли з’являється можливість вибирати більш зручне, більш комфортабельне, більш поширене в суспільстві, більш притаманне суспільству, – ви не піддаєтеся цій спокусі. Обирайте тільки те, що викликає відгук у вашому серці. Обирайте тільки те, що ви самі хотіли б робити, не дивлячись ні на які наслідки. Боягуз спочатку подумає про наслідки: якщо я зроблю так, то чим воно мені обернеться? Що я отримаю? Боягуза більше цікавлять саме наслідки. Смілива ж людина ніколи не думає про наслідки. Вона думає тільки про те, що потрібно робити зараз, ось саме зараз. Якщо вона відчуває, що її щось приваблює, – вона це робить, а потім будь що буде. Смілива людина ніколи ні про що не буде жалкувати. Сміливець, на відміну від боягуза, ніколи ні про що не шкодує, ніколи не кається, тому що він ніколи нічого не робить проти самого себе.
Я навчаю вас бути природними, натуральними людьми, цілісними індивідуальностями, які повністю впевнені в собі. А особистість – це тоненька маска, яку створило суспільство для того, щоб сховати вашу індивідуальність. І всі потуги суспільства за всю історію його існування полягали в тому, щоб обдурити вас разом із усіма іншими і примусити вас усіх сфокусувати свою увагу саме на особистості, а не на індивідуальності, щоб ви повірили, що особистість – це і є ваша індивідуальність.
Особистість – це те, чому ви навчилися від інших. Індивідуальність – це те, з чим ви народилися, що є вашою істинною природою. В словах «особистість вчителя», або «особистість священика» немає жодного натяку на його індивідуальність – гарний на уроках вчитель може бути деспотом поза школою, наприклад, зі своїми домашніми тваринками, а взірцевий на людях священик, у вільний від служби час, може виявитися дуже охочим до малолітніх хлопчиків.
Ніхто не може вам дати індивідуальність, і ніхто не може її у вас відібрати. Особистість же може бути придбана і може бути відкинута. Саме тому, коли ви ототожнюєтеся зі своєю особистістю, ви боїтеся її втратити. Батьки, вчителі, сусіди, друзі постійно переконували вас, що ваша особистість – це і є ви. Всі вони працювали над вашою особистістю, надаючи їй якоїсь визначеної форми. Вони навчали вас бути не такими, якими ви могли би бути, а такими, якими вони хочуть вас бачити. Саме тому ви такі нещасні – заковані в ту їхню, чи тепер вже вашу особистість. Вона стала вашою кліткою, але ви боїтеся вийти з неї, тому що ви не знаєте, що у вас всередині є ще дещо.
Все це нагадує ситуацію, коли ви думаєте, що ваш одяг – це ви. Тоді, звичайно, ви будете боятися роздягнутися. І справа не тільки в боязні скинути одяг і показати всім своє голе тіло, але і в тому, що скинувши одяг ви боїтеся залишитися ніким, боїтеся, що всі побачать вашу внутрішню порожнечу. Ваш одяг дає вам зовнішню матеріальність. Особистість боїться втратити свій одяг, і безперечно, що вона буде цього боятися.
Спробуйте уявити, скажімо, священика не в його митрі з ризою у церкві, а у повсякденному одязі звичайних людей, – у спортивному костюмі з картузом, та десь посеред вулиці, та ще з відкоркованою пляшкою церковного вина в руках, – і нехай він на ввесь голос промовить ту саму промову, що він тільки що промовляв у церкві, коли був одягнений у свій одяг священика. Якщо він не буде надто прискіпуватись до перехожих, то поліцію, можливо, ніхто і не викличе, але сміятися чи відвертатися будуть усі. А завтра, коли цей чоловік надягне свій одяг знову і набуде в ньому особистості священика, то той, хто вчора сміявся з нього на вулиці, буде знову стояти перед ним з похиленою головою і робити вигляд, що він запам’ятовує те, що той говорить.
В той момент, коли ви скидаєте з себе весь свій тягар, ви можете розпрямити свої крила назустріч безмежному існуванню, яке чекало на вас так довго. Якщо у ваших словах є серце – воно саме розставить всі наголоси. Якщо вашим рукам є що показати – вони самі це зроблять, вам не потрібно для цього нічого робити. Якщо у ваших очах з’являється щось – воно повинно з’явитися самостійно. Ви не повинні це робити натужно – інакше це буде простим лицемірством.
Жити небезпечно, жити ризиковано – означає не ставити між собою і життям всі ці мізерні умовності: комфорт, зручність, повага. Залиште все це осторонь і відкрийтеся життю. Ідіть життям і не піклуйтеся про те, на правильній ви дорозі, чи не на правильній; не піклуйтеся, куди ця дорога вас приведе. Живіть, спостерігаючи своє життя.
Коли ви щось робите – прогулюєтеся, сидите, їсте, і навіть коли ви нічого не робите, коли ви просто дихаєте, розслаблено відпочиваєте на травичці, – ніколи не забувайте, що ви просто безпосередній спостерігач. Ви будете забувати про це знову і знову. Вами знову заволодіє якась думка, якісь почуття, емоції, сентименти, – все це може відволікати вас від спостереження життя. Згадайте про це знову – і швидко повертайтеся до вашого фокусу спостереження.
Спостереження – це не праця, не служба. Так само, як ви дивитеся на захід Сонця, або на хмари на небі, або на людей, що йдуть вулицею, – ви можете спостерігати за плином своїх думок або за ще чимось незалежно від того, важливе воно чи ні, першорядне воно чи другорядне, просто спостерігати за всім, що відбувається навколо. І це завжди буде ваша година пік, час найбільшого навантаження на вашу індивідуальність. Але ви просто спостерігайте, залишайтеся ніби осторонь, ніби незадіяним до навколишнього.
Вам варто пам'ятати: спостереження це не різновид мистецтва, це не хитрість – ні; це – властивість. Все, що вам необхідно пам'ятати – це не втопитися в ріці, що тече всередині вас. Як у ній можна втопитися? Як тільки ви всередині себе в своїх спостереженнях почнете підприємництво, – ви почнете тонути. Залишайтеся пасивними, нічого не робіть, нічого не оцінюйте, просто спостерігайте. Якщо прийшла якась думка – гарна вона чи ні – не звертайте на неї особливої уваги, не зациклюйтеся на ній. Ви просто спостерігайте, не виставляйте ніяких оцінок, нічого не засуджуйте, тому що все це буде різновидом підприємництва.
Вас це не повинно стосуватися: якщо прийшло відчуття жадоби – дайте йому пройти мимо вас; якщо прийшов гнів – дайте йому пройти мимо вас. Хто ви такий, щоб вмішуватися? Навіщо настільки ототожнювати себе зі своїм розумом? Чому ви відразу починаєте думати: «Я цього не віддам… зараз я сердитий»? Адже це всього-на-всього злобна думка завітала до вас – дайте можливість їй пройти мимо, а самі просто спостерігайте.
Нічого не казати – ще не означає мовчати. Ви можете нічого і не говорити, ви можете не вимовляти жодного звука, але у вашому розумі будуть витати тисячі думок. Лава думок буде продовжувати свій рух безперервно, день за днем. Думки будуть вас ятрити, створюючи глибокі рани. Такі рани не виліковуються, якщо на них заплющувати очі. Тільки особливий світогляд, тільки медитація зможе допомогти. Слова «медитація» і «медицина» виникли з одного кореня. Медицина виліковує ваше тіло, а медитація виліковує погляди на ваше існування – це внутрішня медицина.
Пам’ятайте, що тільки те, що ви пережили самі, буде вашим. Ви можете знати тільки те, що пережили самі. Варто тільки в щось повірити – і ви вже ніколи не знайдете цього самі, бо тоді все, що ви будете знаходити, буде тільки проекцією вашої віри, воно не буде вашою істиною. Яке відношення має істина до ваших вірувань? Сумнівайтеся, сумнівайтеся до кінця, тому що сумніви – це процес, який очищає. Сумніви звільняють ваш розум від всякого мотлоху, вони повертають вам вашу цнотливість, вони роблять вас знову дитиною, яка тепер вже понівечена батьками, педагогами, священиками, політиками. Ви повинні знову стати тією дитиною, яка ще нічого від них усіх не чула. І звідти розпочати все спочатку.
Для мене це чудо із чудес – бути в гармонії з природою, бути в повній гармонії з природою. Настає ранок – ви з ним; настає вечір – ви з ним. З'являється задоволення – ви з ним; з’являється біль – ви з ним. Ви в гармонії, коли живете; ви в гармонії, коли вмираєте; ви в гармонії і після смерті. Ні на жодну секунду, в жодному стані ви не виходите з гармонії. Саме таке повне злиття, саме така абсолютна злагода, саме такий особливий світогляд робить людину релігійною.
Слово «релігія» потрібно розуміти правильно. Воно має дуже глибокий зміст. Воно означає – поєднання частин разом, поєднання таке, коли частини вже не є самі по собі, коли вони вже поєдналися в одне неподільне ціле. Слово «релігія» походить від слова, що означає з’єднання частин разом, в одне ціле.
Всі на світі частини поєднуються в одне ціле. Кожна частина, взята окремо – безживна, позбавлена повноти життя. Коли ж частини поєднуються разом, виникає нова якість, яку може мати тільки ціле. Надати вашому життю цієї якості – і є мета релігії. Ця якість ніяк не пов'язана ні з Богом, ні з дияволом, яких вам нав’язали. Але всі релігії, які існують у світі, зрадили своєму призначенню, зрадили самій своїй основі. Замість того, щоб бути наукою про інтеграцію, яка поєднує розрізнені частини людини в одне ціле, всі світові релігії допомогли людині забути саме значення цього слова.
Ідея Бога в усіх старих релігіях є не що інше, як наслідок страху; не що інше, як втіха. Інакше ідея Бога в тих релігіях не вміє працювати, вона не має ніякої іншої основи. Немає ніяких доказів існування такого Бога, в якого звикли вірити люди. Люди, які вірять в Бога, якого їм пропонує церква, – це люди, які не вірять в самих себе. Вони потребують хоч якогось отця на небесах, якогось великого бородатого дядька.
Я віддаляю вас від Бога, яким ви звикли його уявляти, щоб ви більше не скаржилися на цього бідолашного дідугана. Йому вже достатньо дорікнули за все! То він створив такий недосконалий світ, то він створив те, то він створив се… Я знімаю з нього всі звинувачення, тому що його такого не існує. Це ви самі породили його для того, щоби перекладати на нього всю свою відповідальність, всю свою вину. Так забирайте її собі навспак, свою відповідальність і свою вину!
Ніхто вас не врятує, крім вас самих. Сама ідея порятунку від когось – повністю брехлива. Якщо люди створили рабство і злидні самі для себе – то як хтось може їх врятувати? Ви любите свої ланцюги і хочете, щоб хтось вас від них врятував? Це ж абсурдно! Відкиньте своє рабство і станьте вільними. Відкиньте свої злидні і станьте наповненими. Ви самі є причиною своїх нещасть і страждань і хочете, щоб хтось, наприклад я, врятував вас від ваших же страждань і нещасть. А самі, тим часом, будете й далі сіяти ті самі зерна, що й сіяли, будете й далі залишатися такими ж, якими були, будете й далі підживлювати причини своїх нещасть.
Хто зможе вас врятувати? Та й навіщо хтось буде це робити? Не мій це обов'язок – вас рятувати. Не я зробив вас такими, якими ви стали, – ви самі себе такими зробили. Щоб врятуватися, ви не повинні залишити непізнанним жодного тихенького і затишного закутка буття в собі і біля себе. Ви повинні всюди нести світло. І до тих пір, поки це не станеться, ви залишатиметесь нещасними, ви продовжуватимете страждати. Жодна віра, жодні повір’я вам не допоможуть.
Коли з’являється світло – темрява зникає. Темрява не втікає від світла – на тому місці, де була темрява, тепер світло; темряви просто більше немає. Темрява – це відсутність світла. Его схоже на темряву. Его – це відсутність усвідомленості. Якщо з’явиться усвідомленість – его зникне. Тому я не пропоную вам відкидати его, я пропоную вам за ним просто спостерігати. Спостерігайте за ним, вивчайте його – і ви виявите в ньому стільки нашарувань, що будете просто вражені.
Его – це просто помилка. Така сама помилка, як двічі по два – п'ять. Але коли ви поглянете всередину себе в пошуках вашої істинної суті, то ви пізнаєте, що двічі по два – чотири, а не п'ять. І нічого не потрібно було з цим робити, просто зникло щось зайве. Дещо таке, що постійно прикидалося вашою істинною суттю, щось таке, що паплюжило все ваше життя, щось таке, що все повністю заплутало, – тепер вас покинуло. Тільки ви самі можете себе врятувати і лише одним способом: перестати давати іншим можливість себе заплутувати, надягати на вас все важчі і важчі тягарі з ланцюгами, споруджувати навколо вас все вищі і вищі стіни. Ви – месія для самого себе, ви самі свій порятунок.
Ніцше сказав: «Щоби досягнути вершини дерева і зрозуміти, звідки беруться його квітки, ви повинні будете спуститися під землю і розпочати з коренів, тому що ключ до розуміння саме там. І чим вище дерево, тим глибші корені». Тому, чим більша ваша жага зрозуміти космічну свідомість, чим більше ваше прагнення досягнути космічної свідомості, – а ця свідомість є найвищим лотосом, лотосним раєм, – тим глибше ви повинні будете спуститися до коренів, в темінь підсвідомості.
І для цього є тільки одна дорога. Називайте її медитацією, називайте її усвідомленням, називайте її спостереженням, – все це приводить до одного: ви стаєте пильнішими, проникливішими до всього, в першу чергу до того, що відбувається у вашій середині, у вашій свідомості, у вашому свідомому розумі; ви починаєте бачити і відчувати те, чого раніше не помічали і не відчували. І це дійсно незрівнянне переживання. Така різноманітність, яку ви там знайдете, стане навіть забавною для вас.
Коли я був дитиною, в нашому місті не було кіно. В нас тоді не було кінотеатрів. Зараз є, а тоді ще не було. Просто іноді з’являвся чоловік, який подорожував з великим ящиком. Я не пам’ятаю, як називався той ящик, але в ньому було маленьке віконце. Чоловік відчиняв те віконце, а ми по черзі в нього заглядали. Він починав крутити руків’я ящика – і всередині з'являвся фільм. Чоловік сам починав його озвучувати, пояснюючи, що там відбувається. Що там відбувалося, я вже забув, але один фільм я дуже добре запам'ятав, і тому була причина.
Справа в тому, що з усіх фільмів, що побували в нашому поселенні, – а я бачив кожен із них, тому що перегляд коштував всього один пайс, та й сеанс був недовгим, всього п'ять хвилин – із усіх фільмів запам’ятався лише один. Це тому, що в усіх тих ящиках були різні фільми, але одна картина була в кожному: «Оголена прачка із Бомбея». Чому вона була в кожному з них? Дуже товста гола жінка, оголена прачка з Бомбея. Вона завжди була в кожному ящику. Можливо, людям вона здавалася особливо привабливою, або вони були фанатами цієї акторки, цієї голої прачки. Але в дійсності вона була потворною. І чому саме з Бомбея?
Якщо у вас буде час, просто сядьте в тиші і подивіться, що відбувається у вашому розумі в зв’язку з подібним фільмом, як цей фільм про голу прачку з Бомбея, яка насправді потворна і живе в кожному ящику. Не потрібно ваш фільм оцінювати, тому що як тільки ви почнете ставити свої оцінки, розум відразу змінить фільм на якийсь інший згідно вашого смаку. Розум дуже чуттєвий, він мегачуттєвий. Якщо він відчує, що ви почали оцінювати негативно, він зразу починає показувати тільки гарне кіно, і тоді він не буде показувати вам оголену прачку, тоді ці кадри будуть вирізані. Тому не оцінюйте – і тоді ваша картина обов’язково з’явиться і ви додивитеся її до кінця, скільки запам’ятали.
Не оцінюйте, не формулюйте ніяких суджень, не ставте нічого вище чи нижче іншого, залишайтесь безпристрасними, неупередженими. Просто спокійно спостерігайте за всім, що відбувається. Розум має велику схильність до перебільшення. Він любить перебільшувати. І робить це в обидва боки. Достатньо з’явитися невеликому болю – і він піднімає неабияку паніку. Невелике страждання стає найбільшим у світі. Невелике задоволення – і ви відчуваєте себе щасливішим від усіх, як ніби ніхто більше не знає такого задоволення. Розум все перебільшує, підсилює – він підсилювач – а ви йому вірите.
Розум – це частина суспільства. Це зовсім не головна частина вашого існування. Для росту йому потрібна не ваша середина, не ваше єство, – йому потрібне суспільство. Чим більше розвивається суспільство, тим більшої вправності набуває розум.
Як мало для цього потрібно – бути просто грамотними. Кругом можна знайти древні рукописи, кругом є бібліотеки, університети. Стати грамотними так просто. І якщо ви стали грамотними, ви стали дуже вразливими, тому що тепер ваше его хоче, щоб ви повірили, що це ваші власні знання, – що не просто грамотність стала вашою, а й сама мудрість стала вашою, що ви її автор. Его тепер хоче, щоб ви видавали грамотність за свою власну мудрість, тобто що ви це не прочитали, а пізнали самі. І ви починаєте вірити, ніби ви це дійсно пізнали, а не просто прочитали чи почули від когось. Але ви нічого не знаєте. Ви знаєте тільки чужі книги і те, що в них написано. Більш за все, що й ті книги написали такі самі читачі, як і ви. Дев’яносто дев’ять відсотків усіх книг були написані іншими читачами. І справді – якщо ви прочитаєте сто книг, ваш розум стане таким переповненим, що вам захочеться вилити все те в сто першу. Що ще з тим переповненням вам робити? Вам захочеться себе розвантажити.
Біблія та інші святі писання у більшості людей збирають на собі пил. Журнал «Плейбой» у жодної людини не припадає пилом. Якщо так, то кому потрібні ті святі писання? Релігії, які описані в святих писаннях, дають вам комфортне життя, зручний спосіб жити. Але ніякого справжнього життя не буде, аж поки ви не наважитеся жити по-справжньому ризиковано, небезпечно, аж поки ви не будете готові ступити в пітьму, щоб розпочати свої власні пошуки. І я повинен вам сказати, що ви не знайдете жодних відповідей. Ніхто й ніколи ще справжніх відповідей не знаходив. Тому що всі відповіді – вигадки.
Так, звичайно, ви хочете знайти істину, але істина – це не відповіді на ваші запитання.
І коли ваші запитання вичерпаються, а у вас все ще не буде на них відповідей, які би вас задовольняли, – ось тоді ви можете увійти в таїнство істини.
Я не вірю у віру, у вірування. Зрозумійте це з самого початку. Ніхто ж мене не запитає, чи вірю я у квітку троянди, що росте в моєму садку, або – чи вірю я в свій дім, в якому живу? В цьому немає необхідності: ви можете самі бачити – є квітка троянди у вашому садку, чи її немає, або – чи є у вас дім, чи ви його не маєте. Вірити можна тільки у фікції, а не у факти. Якщо ви самі щось бачите, якщо ви самі щось пізнали, бо пережили це на власному досвіді, – в це не треба вірити – ви це просто знаєте.
Віра дає почуття комфорту, зручності – тим самим вона вас отуплює. Це різновид наркотику – вона робить із вас зомбі. Зомбі можуть бути різні: християнські, індуїстські, мусульманські, – але всі вони зомбі, тільки під різними ярликами. Іноді вони, переповнившись однією етикою, змінюють її на іншу: індус стає християнином, християнин стає індусом – новий ярлик, свіжа етикетка, але під тою етикеткою ховається та сама віра, той самий зомбі. Позбавтеся від усіх цих вір. Це, звичайно, позбавить вас комфорту і зручного життя, але без труднощів ніколи не можна досягнути чогось цінного.
Ви не зможете впливати на цілісну людину всіма цими дитячими і недолугими прийомами: мовляв, якщо він буде робити так – то попаде на небеса з усіма їхніми принадами і задоволеннями, а якщо буде робити інакше – то попаде в пекло і буде страждати цілу вічність. Цілісна людина просто посміється над всіма цими нісенітницями. У неї немає ніякого страху перед майбутнім – тому ви не зможете примусити її вірити в пекло; вона не чекає від майбутнього чогось більшого, ніж може знайти сама, – тому вона не буде вірити і в рай. Їй не потрібно опіки, їй не потрібно, щоб її хтось кудись вів. У неї немає грандіозної мети, немає кінцевих намірів. Кожна миттєвість її життя настільки наповнена, що їй не потрібно якогось іншого моменту, який би прийшов у цьому житті чи, можливо, в наступному. Кожен момент її життя наповнений, він переливається через вінця і все, що в неї є, – це почуття величезної подяки до цього прекрасного моменту, до цього прекрасного існування.
І навіть про ці свої почуття вона не зможе нічого сказати, тому що існуванню не відома мова. Почуття вдячності є самим її буттям. Тому, що б вона не робила, чим би вона не займалася, – вона наповнена вдячністю. Навіть коли вона нічого не робить, просто мовчки сидить, – вона наповнена вдячністю.
Я проти молитов, тому що це те, що можна назвати бізнесом. Це підкуп Бога. Це надія підкупити його его, яке, на вашу думку, повинно в нього бути так само, як є у вас: «Ти найвеличніший, ти найспівчутливіший, ти можеш зробити все, що тільки захочеш…» І все це ви говорите тільки тому, що чогось від нього хочете. Насправді ж, для існування маленька травинка має таку саму цінність, як і найбільша зірка. Для існування немає ієрархії, взагалі немає нікого вище і нікого нижче. Саме існування дуже великодушне, воно все пробачає, воно ніколи не карає. Але єдиний шлях до розуміння існування лежить через вашу власну внутрішню безмовність.
Найвідомішою і найпоширенішою молитвою християн є молитва «Отче наш». Це складна і багатослівна, наповнена великих прохань і надій молитва. Але в Біблії записана ще одна молитва – найкоротша із усіх молитов, які тільки можуть бути. Звучить вона так: «Боже, хай буде все так, як добре в очах Твоїх». Якщо зануритись в її суть, то виходить, що той, хто так молиться, практично нічого не просить і все на світі віддає в руки свого Бога, а отже – він не боїться за своє минуле і майбутнє життя, яке може принести йому покарання чи якісь недостойні для нього результати – він вже зараз живе перед Богом праведно, живе так, як вважає за потрібне. Коли у вас буде можливість, запитайте у християн, чому саме ця молитва не стала найвідомішою і найпоширенішою, чому саме вона не стала їхньою основною молитвою?
(продовження в ч.2)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991077
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.08.2023
автор: Щєпкін Сергій