Сер Філіп Сідні. Пісня восьма з циклу

Пісня  восьма  з  циклу  "Астрофіл  і  Стелла"  сера  Філіпа  Сідні,  український  переклад.

Форми  оригіналу  у  цьому  моєму  перекладі  не  додержано.


Оригінал:

From  ‘Astrophel  and  Stella’  by  sir  Philip  Sidney

Eight  Song.

In  a  groue  most  rich  of  shade,
Where  birds  wanton  musicke  made,
Maie,  then  yong,  his  pide  weedes  showing,
New-perfum’d  with  flowers  fresh  growing:

Astrophel  with  Stella  sweet
Did  for  mutual  comfort  meete,
Both  within  themselues  oppressed,
But  each  in  the  other  blessed.

Him  great  harmes  had  taught  much  care,
Her  faire  necke  a  foule  yoke  bare;
But  her  sight  his  cares  did  banish,
In  his  sight  her  yoke  did  vanish:

Wept  they  had,  alas,  the  while,
But  now  teares  themselues  did  smile,
While  their  eyes,  by  Loue  directed,
Enterchangeably  reflected.

Sigh  they  did;  but  now  betwixt
Sighes  of  woe  were  glad  sighes  mixt;
With  arms  crost,  yet  testifying
restlesse  rest,  and  liuing  dying.

Their  eares  hungrie  of  each  word
Which  the  deare  tongue  would  afford;
But  their  tongues  restrain’d  from  walking,
Till  their  harts  had  ended  talking.

But  when  their  tongues  could  not  speake,
Loue  it  selfe  did  silence  breake;
Loue  did  set  his  lips  asunder,
Thus  to  speake  in  loue  and  wonder.

Stella,  Soueraigne  of  my  ioy,
Faire  triumpher  of  annoy;
Stella,  Starre  of  heauenly  fier,
Stella,  loadstar  of  desier;

Stella,  in  whose  shining  eyes
Are  the  lights  of  Cupids  skies,
Whose  beames,  where  they  once  are  darted,
Loue  therewith  is  streight  imparted;

Stella,  whose  voice  when  it  speakes
Senses  all  asunder  breakes;
Stella,  whose  voice,  when  it  singeth,
Angels  to  acquaintance  bringeth;

Stella,  in  whose  body  is
Writ  each  caracter  of  blisse;
Whose  face  all,  all  beauty  passeth,
Saue  thy  mind,  which  it  surpasseth.

Graunt,  O  graunt;  but  speach,  alas,
Failes  me,  fearing  on  to  passe:
Graunt,  O  me:  what  am  I  saying?
But  no  fault  there  is  in  praying.

Graunt  (O  Deere)  on  knees  I  pray,
(Knees  on  ground  he  then  did  stay)
That,  not  I,  but  since  I  loue  you,
Time  and  place  for  me  may  moue  you.

Neuer  season  was  more  fit;
Never  roome  more  apt  for  it;
Smiling  ayre  allowes  my  reason;
These  birds  sing,  Now  vse  the  season.

This  small  wind,  which  so  sweete  is,
See  how  it  the  leaues  doth  kisse;
Each  tree  in  his  best  attiring,
Sense  of  Loue  to  Loue  inspiring.

Loue  makes  earth  the  water  drink,
Loue  to  earth  makes  water  sinke;
And,  if  dumbe  things  be  so  witty,
Shall  a  heauenly  Grace  want  pitty?

There  his  hands,  in  their  speech,  faine
Would  haue  made  tongues  language  plaine;
But  her  hands,  his  hands  repelling,
Gaue  repulse  all  grace  expelling.

Then  she  spake;  her  speech  was  such,
So  not  eares,  but  hart  did  tuch:
While  such-wise  she  loue  denied,
And  yet  loue  she  signified.

Astrophel,  sayd  she,  my  loue,
Cease,  in  these  effects,  to  proue;
Now  be  still,  yet  still  beleeue  me,
Thy  griefe  more  then  death  would  grieue  me.

If  that  any  thought  in  me
Can  tast  comfort  but  of  thee,
Let  me,  fed  with  hellish  anguish,
Ioylesse,  hopelesse,  endlesse  languish.

If  those  eyes  you  praised  be
Halfe  so  deare  as  you  to  me,
Let  me  home  returne,  starke  blinded
Of  those  eyes,  and  blinder  minded;

If  to  secret  of  my  hart,
I  do  any  wish  impart,
Where  thou  art  not  formost  placed,
Be  both  wish  and  I  defaced.

If  more  may  be  sayd,  I  say,
All  my  blisse  in  thee  I  lay;
If  thou  loue,  my  loue,  content  thee,
For  all  loue,  all  faith  is  meant  thee.

Trust  me,  while  I  thee  deny,
In  my  selfe  the  smart  I  try;
Tyran  Honour  doth  thus  vse  thee,
Stellas  selfe  might  not  refuse  thee.

Therefore,  deare,  this  no  more  moue,
Least,  though  I  leaue  not  thy  loue,
Which  too  deep  in  me  is  framed,
I  should  blush  when  thou  art  named.

Therewithall  away  she  went,
Leauing  him  to  passion  rent,
With  what  she  had  done  and  spoken,
That  therewith  my  song  is  broken.

Мій  переклад:

Сер  Філіп  Сідні


«Зорелюб  і  Зріка»  —  Пісня  восьма


У  гайочку  запашнім,
Де  пташиний  спів  —  мов  грім,
Травень  юний  як  сміявся,
Квіточками  прикрашався,  —


Зорелюба  й  Зірку  вдвох
Тут  звела  палка  любов.
У  обох  —  серця  сумливі,
З  зустрічі,  проте,  щасливі.


Він  страждати  научився,
Заважкий  їй  гніт  судився,
Та  вона  страждання  зцілить,
Вид  його  від  гніту  звільнить.


Сльози  спершу  проливали,  —
Сльози  посміхатись  стали,
Очі  як  любов  з’єднала,
Поглядами  обміняла.


Суперечливо  зітхали,
Горе  з  радістю  мішали.
Руки  їхні  поєднались  —
У  любові  присягались.


У  обох  слух  зголоднів,
Мови  милої  просив.
Язики,  проте,  тримали,
Поки  їх  серця  казали.


Змушені  були  мовчати  —
Змусила  любов  казати;
Йому  мову  повернула,
На  розмову  надихнула:


«Зірко,  щастя  мого  пані,
Що  негоди  всі  долає!
Зірко,  Зоренько  небесна,
Зоренько,  бажання  чесне!


Зірко,  ти,  в  чиїх  очах,  —
Світ  Амура  в  небесах,
Промені  чиї  —  мов  стріли,
Що  Любов  вживає  вміло!


Мовиш,  Зоре  —  голос  твій,
Для  чуттів  мов  буревій.
Як  ти,  Зоренько,  співаєш,
Ангелів  до  нас  скликаєш.


Зірко,  розкіш  твого  тіла,
Всі  блаженства  охопила!
Маєш  личко  найгарніше,
За  красу  ще  й  розумніша.


Подаруй…та  що  кажу?
Нарікання  заслужу.
Подаруй…та  що  робити?
Невеликий  гріх  —  просити.


На  колінах  заклинав  би…
(На  коліна  справді  став  він)
Я  до  пристрасті  не  змушу,  —
Місце  й  час  чи  не  зворушать?


Маємо  найкращий  час,
Краще  місце  —  теж  для  нас.
І  пташки  також  співають:
«Хай  весни  вони  не  гають!»


Вітерець  ласкавий,  свіжий,
Бач,  як  листя  пестить  ніжно!
Всі  дерева  гарно  вбрані  —
Надихати  щоб  Кохання.


Воду  п’є  земля  —  бо  любить,
В  землю  йде  вода  —  бо  любить,
Речі  ці,  проте,  нечулі;
Чуйна  —  та  мене  почує?»


Красномовства  щоб  додати,
Став  він  руки  простягати,
Та  вона  їх  відштовхнула  —
Милість  геть  від  них  майнула.


А  тоді  вона  казала:
Мову  серце  відчувало;
Від  любові  ухилялась,
Та  в  любові  зізнавалась.


«Зорелюбе,  любий  мій,
Зупини  ти  наступ  свій!
Знай,  слова  мої  відверті:
Гірше  смуток  твій  від  смерті.


Як  не  ти  один  —  рай  мій,
Найсолодший,  дорогий,
Пекло  хай  мене  поглине,
Безвідрадна  хай  загину!


Як  ці  очі,  що  хвалив,
Так,  як  я  тебе  —  любив,
Мов  сліпу,  пусти  додому,  —
Хай  душа  осліпне  знову!


Коли  серце  справді  знає,
Що  я  за  бажання  маю,
Як  не  ти  —  найбільш  жаданий,
Хай  зазнаю  я  неслави!


Як  ще  хочеш,  щоб  казала  —
Щастя  лиш  з  тобою  б  мала!
Як  вдоволений  з  любові  —
Світ  не  знає  ще  такої!


Вір,  що  тяжко  відмовляти,  —
Мушу  я  себе  карати.
Честь  сувора  наказала  —
А  Зоря  б  тебе  приймала.


Не  проси  мене,  мій  милий,  —
Я  любові  не  покину,
Та,  якщо  не  стихне  пристрасть,
Мій  тебе  рум’янець  видасть».


А  тоді  вона  пішла,
Самота  його  знайшла.
Так  ця  пара  розлучилась,
А  ця  пісенька  —  скінчилась.


Переклад  14  —  15.  10.  2014

[url="http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704922"]Інші  твори  з  циклу  "Астррфіл  і  Стелла"  в  моєму  перекладі.[/url]

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991148
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.08.2023
автор: Валентина Ржевская