Навкруги тиша. Крізь прочинену хвіртку раз-по-раз проникав холодний вітерець, даючи сигнал, що скоро вже осінь.
Люба неквапливо готувалася до доленосної зустрічі. Тривога потроху огортала її душу, серце дико стукало, здається місця йому таки не вистачало в середині дівчини. Вона вже звикла до такого стану за останні дев'ять років.
***
Люба народилась восени 1995 року в день Покрови Святої Богородиці, день козацтва та день Української повстанської армії. Народитися цього дня була її доля. З бабусею вони пекли млинці, розкладали по тарілках та несли їх в сіни, горище, пригощали домовика. За повір'ям, якщо пригостити домовиків у цей день чимось смачненьким, то у весь рік ваш будинок буде захищений від злих сил. Ставши трохи дорослішою Люба перестала вірити у домовиків, русалок, сили добра чи зла, але все одно готувала млинці разом із бабцею. Вона до нестями любила її історії. Часом й уявити не могла звідки у голові старенької такі казки. Зранку готували млинці, а ввечері влаштовували застілля та гуляння. Приходили родичі та друзі, які приносили купу подарунків. Трохи захмелівши, заводили нашу...
... українську пісню:
"Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена
Хоч на хвилиночку в гай."
А потім, і ще одну:
"Ой, Морозе, Морозенку, Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче."
На душі було і радісно, і сумно. Родина згадувала тих кого з ними немає, тих кого закатували у сибірських лісах, тих хто помер від голоду в 1933-му. Ці люди лишалися родиною, вони продовжували жити у серцях бабусі, мами, а тепер і Любані.
Коли тато наливав всім останню сливового вина, на коня, баба заводила улюблену пісню онуки.
"Зеленеє жито, зелене
Хорошії гості у мене
Зеленеє жито ще й овес
Тут зібрався рід наш увесь".
Наступного дня зранку залишки їжі, родина відносила нужденним.
Такий він, Донецьк нульових...
***
Вчора Люба провела черговий вечір на сайтах знайомств. Самотність, вино, сайти знайомств - чи не єдина розрада для одиноких жінок.
Прийшло повідомлення.
Написав молодик, Володя 20 років.
Ще зовсім дитина, подумала вона.
-Привіт.
-Привіт. -відразу відповіла.
-Ти із Донецька? - запитав хлопчина.
- Так, звичайно. А ти?
Десять хвилин ніхто не відповідав. А потім телефон запищав.
- Я з Волгограду.
Ах ти ж *** будь проклята твоя душа, нехай вдарить тебе грім на Різдво. - вилаялась Люба в думках.
- Що ти тут забув? - написала сердито, звісно ж приїхав її рятувати, вона все добре знала, що ця клята дитина могла тут робити.
- Приїхав на СВО.
Ах ти *** гори в пеклі ти і твоя родина. - Люба продовжувала подумки лаятися, потім нашкрябала:
- Ти солдат?
І як же їй хотілося, написати, щоб він здох, щоб чорти забрали його в могилу, хотілося написати Слава Україні. А вона, а вона. Не написала.
***
Все своє життя Люба прожила в Донецьку. Тут народилися, і помре також вона тут.
Донецьк - місто її сили, її кохання усього життя.
Донецьк - де зараз вона своя серед чужих.
Але не все так погано, вона не одна хто чекає Україну. Галя поштарка, Вітька афганець із сусіднього будинку, Марійка однокурсниця з університету, Раїса Іванівна - вчителька російської мови, Генка таксист, Іван - помічник когось із організаторів цієї недолугої республіки. І це тільки ті, кого знала Люба. Вони тут. Україна в їх серцях. Україна в їх діях. Вони очолили невидимий фронт.
"А казали, що війни в Донецьку немає, нічого вони не знають" - якось випалив Вітька, коли він разом із Любою та Марійкою клеїли українські прапорці по нічному місту. "Нехай знають сепари, що ми поряд, нехай бояться закривати свої очі, кляті зрадники" - продовжив він.
І так тисячі людей на окупованих територіях очолювали невидимий фронт. Днями одягали маски, робили вигляд щасливого існування, а ночі ставали полем бою.
На початку військових дій вона могла виїхати, та і пізніше також, хоч тут і постали ці фальшиві республіки, але автобуси з України до Донецька, і навпаки курсували ледве не щодня, і люди перетинали ці умовні кордони.
Батьки хотіли вивезти дочку з міста, вже все спланували, домовилися із знайомими про машину. Навіть спробували, але не судилося. Потім вже й не намагалася. А до кого їхати? Куди їхати? Її дім тут, серце тут.
Як тільки почалися бої за аеропорт, рішення було остаточно прийняте. Потрібно звідси витікати. Зібрали речі, попрощалися, присіли на дорожку. На господарстві лишалася Горпина Каленківна. Бабуся навідріз відмовилася їхати. Вручили їй зв'язку із ключами від квартири.Сказала, що її тримають тут могили предків. Батько Євген Петрович використав старі зв'язки, і заплативши немаленьку суму і отримав координати блокпоста де їх пропустять. Місто було в паніці. Було чутно вибухи, автоматні черги. Стояли затори. Любу дуже здивувало те, що коли вони виїхали з міста, і рушили в напрямку вказаного блокпоста, то тут було пусто, ніяких машин, ніяких людей. Уже під'їхавши на лічені метри, дівчина глянула у лобове скло, побачили озброєних чоловіків, їхні звірячі очі натякали на смерть. У серці щось защемило, і їй стало так страшно, так боляче, вона зойкнула. Потім істерично, тремким голосом заволала: "Та, повертайся негайно, благаю їдьмо звідси, їдьмо, чуєш".
Машину розстріляли. Євген Петрович та Марта Омелянівна, які сиділи на передньому сидінні загинули на місці. Коли солдати відкрили машину, кров сочилася скрізь. На задньому сидінні Люба, яка начебто було не тут, і не розуміла, що за лихо коїться. До тями прийшла, коли один із цих покидьків схопив її за довге чорне волосся, і витяг з машини. Він не церемонився. Витягнув та жбурнув на сиру, криваву Донецьку землю. Її коліна, лікті, живіт враз набрякли, синців не уникнути.
"Кто это у нас тут?" - сказав бородатий мерзотник, кавказької зовнішності до двох інших, що стояли з іншої сторони машини. "Смотри какая шкура. Куда намылилась курва?".
Він зареготав, підняв свою лапу та наступив на Любину руку. Дівчина відчула страшний біль. Вона була безсилою. І поки цей виродок віддавлював її кінцівку, двоє інших підхопили регіт.
"Будешь нашей подстилкой" - хтось Із них промовив хриплим зеківським голосом .
Любу схопили знову за волосся, і тягнули її спочатку по трасі, потім через поле з картоплею, будяки, які проросли посеред незасіяного поля, молилися до бага рослин, щоб він пощадив дівчину, вони намагалися протистояти цим покидькам, але впивалися лишень у Любу.
Її ґвалтували дві доби.
А потім був підвал...
***
-Так, солдат. - відповів хлопець.
-Воював? - написала Люба
- Звичайно, я на фронті з 24 лютого 2022 року.
Люба перехрестилася, і кляла його на всю квартиру. "Нехай тобі буде чорно, нехай тебе забере земля, нехай згине твоя мати разом з тобою, здохни в цю ж хвилину. Будь ти проклятий, і все твоє кодло".
-Де саме ти воював?
-Спочатку був у Херсонській області, а тепер в Донецькій.
"То це ти бісів сину грабував та вбивав херсонців, хай вкриє тебе чорна земля навіки" - прошепотіла дівчина.
Хвилину подумавши, написала:
-Ґвалтував українок?
-Ні, ти що, ми такого не робимо, ми їх навпаки рятували.
-Знаю, я як ви цього не робите. - настрочила, відправила, а потім тільки подумала навіщо.
Прийшло голосове повідомлення на півтори хвилини. Пролунав гидкий голос, який розповідав, як українська пропаганда розповідає неправду про солдатів рятівників.
-Вот вам промывают мозги, по телеку говорят что мы насилуем девушек, в мы наоборот вас защищаем. Ты понимаешь, если б кто-то из нас изнасиловал бы девушку типа тебя, нас бы поимели в жопу".
Люба стиснула кулаки від злості.
"Знаю я вас".
***
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любити Україну навчили з дитинства. Тато завжди казав, що обов'язково потрібно любити матір і Батьківщину. Десятиліття тут працювала російська пропаганда, але вона слабко відчувалася до 2013 року. Мови і не могло бути, що Донецьк - не Україна. А можливо, це просто Люба виховувалася в такому середовищі. Люба, яку виховувала в більшій мірі бабуся Горпина, яка пережила два голодомори, другу світову війну, яка разом із чоловіком відбувала покарання посеред Сибіру. Три роки висилки, тяжке повернення, смерть чоловіка, і вагітна жінка, які за місяць другий народжувати.
"Світ не без добрих людей" - казала вона все своє подальше життя. "Помолися Господу, його сину, Ісусу та святій діві Марії. Вони не кинуть тебе напризволяще, направлять добрих людей на поміч."
Горпина Каленківна народила доньку Марту, заміж більше не вийшла. Більше нікого так і не полюбила, а без любові не годиться. Дочку підняла на ноги самотужки. Дочка вивчилася в інституті, знайшла пристойного хлопця, вийшла заміж. Шість років не було у них дітей. А потім народилося маленьке ягнятко. Дитя дароване Покровою Богородицею. Лікарі в один голос ставили діагноз Марті - безплідна.
"Потрібно вірити, і обов'язково станеться диво" - говорила не раз Горпина дочці.
З моменту народження Любані, сім'я проживала найщасливіші свої роки. Любов та злагода панували в їх домі. Дівчинка була допитливою та розумною. Коли їй щось було цікаво, чорні очі аж блищали. Це були дідові очі. Горпина Каленківна, коли побачила вперше внучку, її оченятка так блискотіли, що давно заховані спогади про чоловіка накотили новоприбулою хвилею. Жінка навіть не помітила , як сльози покотилися по щоках.
Це були найщасливіші 18 років у їхній родині.
***
-Відправ декілька своїх фото. - написала Люба.
Через кілька хвилин їй пришло сім фотографій. Юнак у військовій формі робить світлини, ще на двох інших його його друзяки. Дівчині було все зрозуміло. Час було діяти. У наступному повідомленні вона відправила відео пікантного характеру. Відповіді не було. Люба запанікувала
- Не сподобалося? - написала.
- Сподобалося, навіть дуже.
Дівчина навздогін відправила контрольний постріл, ще одне пікантне відео.
-Кицю, коли я буду в Донецьку, може познайомимося ближче? - написав солдат.
- А ти що не в Донецьку?
"Чорт би тебе взяв" подумки вилаялася.
- В області.
У наступному повідомленні прийшло два відео. На відео хлопець катався по вечірньому Донецьку під російський реп, і кричав у вікно "Мы короли этого города". Любиної злості було не передати.
"Нічого, нічого бісів сину, земля тебе вкриє, згниєш на нашім полі" прошепотіла Люба.
-Кицю, я буду завтра в місті, давай зустрінемося.
-Ти можеш приїхати до мене, я живу одна. Візьми з собою вина, щоб було веселіше.
***
Батьків вбили.
Любу покалічили до напівсмерті. Це мав бути її кінець. Дівчина лежала закрита у підвалі якоїсь хрущовки. Холодна, голодна, побита, брудна та скалічена. Вона вже здається бачила світло в кінці тунелі. У цьому підвалі мав прийти її кінець. Вона мала здохнути як остання собака.
"Світ не без добрих людей" голос бабусі, лунав у голові дитини.
"Світ не без добрих людей, доню".
І справді знайшлись добрі люди. Ввечері приїхав такий собі Іван Петрович, підняв на руки покалічене дитя, і відвіз додому.
Люба прийшла до тями лише через кілька днів. Коли вона розплющила зіниці, перед очима стояла мла, вона не розуміла де знаходиться, тіло пронизував жахливий біль. Сльозинки одна за одною котилися по обличчю. По кімнаті пронісся приглушений стогін. І раптом в очах пояснішало, вона побачила перед собою бабу Горпину. Тепер вона захлиналася від сліз, сліз щастя. Вона вже і не мріяла побачити найдорожчу їй людину. Бабуся нічого не казала, лише тихенько гладила дівчину та витирали їй сльози.
***
У двері хтось постукав. Один удар в двері, другий, третій. Чому люди не навчилися користуватися дзвінком?
-Йду, йду, побий тебе грім на Різдво - промовила дівчина.
Відчинила двері, там стояв він, Володька з Волгограда. В руках тримав пляшку горілки.
-Кицю, вина не було тільки біленька.
- Нічого, мовила дівчина, проходь до кімнати, розміщуйся, я зараз прийду. Люба взяла у нього пляшку горілки пішла на кухню. Там вона дістала два великі келихи, розлила оковиту, порізала огірки та сало.
Повернулася до кімнати Володя вже сидів напів оголений. Типовий московит подумала Любаня, визволитель бісів. Дівчина поставила келих на стіл, потім дочку з їжею. Підняла свій келих відразу, щоб не дай Боже переплутати. Хлопець підняв свій.
-Ну будьмо, за знайомство. - вигукнув тост Вова.
Їхні келихи цокнулись, і Люба спостерігала як він переходив половину напою навіть не скривившись, лише обтер губи.
Він ще ж зовсім дитина. Хлопче, ти ще повинен сидіти в матері під спідницею, повинен вчитися в університеті, знайти дівчину, а замість цього ти тут, прийшов вбивати. - прогнавши думки, які лізли в голову одна за одною, Люба підняла знову келих.
-Ну, що між першою і другою перерва невелика. Будьмо.
Хлопець посміхнувся і перехилив рештки речовини до свого поганого роту. Поганська посмішка не сходила з його обличчя.
-Ти приготуйся поки, а я відійду у ванну.
-Поспіши кицю.
***
Любу врятував Іван Петрович, син подруги Горпини Каленківни. Він був якоюсь шишкою, крутився поряд з Гіві, і мав свої зв'язки. Їм було байдуже на людей, державу, головне самому добре влаштуватися. Відмовити Горпині він не зміг, коли в іншому житті, його сім'я була зобов'язана їй. Він швиденько маючи зв'язки виявив, що дітей пані Горпини розстріляли, але внучки не було. Забравши тіла, допоміг старенькій організувати похорон. Поховали їх поряд з її чоловіком, місце було одне, тому прийшлося поховати дочку і зятя в одній могилі. Це місце Горпина Каленківна тримала для себе, вона готувалася до відходу із життя, але не могла й уявити, що ховатиме своїх дітей.
***
Повернувшись до спальні хлопчина лежав непритомний на підлозі. Люба підійшла перевірила його дихання. Не дихав. З його бридкого рота витікає слина, яка була по всій щелепі. Від цієї картини, дівчині стало аж гидко.
- Я ж казала, земля тебе вкриє, *** ти сину. - промовила та до покійника.
Потім взяла мобільний, набрала номер і тихенько мовила:
-Петровичу, ще один готовий. Приїжджай потрібна твоя допомога.
***
Дев'ять років окупації.
Коли Любу зґвалтували, вона примудрилась завагітніти, дівчина не могла носити під серцем бісове дитя, краще вже тоді вмерти. Петрович допоміг із цим, знайшов лікаря, який вишкріб з її цей непотріб.
Щоденна таємна боротьба з окупантами, з вчорашніми друзями, які сьогодні прославляли ДНР та мріяли про російський паспорт.
День у день одне ж і те.
На п'ятий рік окупації померла бабуся. Люба перестала пекти млинці та пригощати домового. Люба перестала жити. Люба почала просто існувати.
В 2022 році, вона приймала біженців із Маріуполя, Волновахи та інших міст, що буди вщент знищені. Вона приймала тих, хто хотів в Україну, відправити вона їх не могла, але і не давала вивозити їх до росії. Бабусин дім став для них всіх маленькою Україною на одній із вулиць окупованого Донецьку.
Люба переїхала на батьківську квартиру. На ту де помер Вовчик. Якби ж він знав, що за це рік він уже сьомий. Сьомий, хто ось так прийшов у гості, і кого ось так вкрила сувора Донецька земля.
Коля з Москви, Ваня з Вороніжа, Костя з Ростова, Костя з Брянська, ще були Денис та Клим з Донецька, місцеві, які ще гірші за росіян, зрадники, бісові діти. І ось тепер він Вова з Волгограду.
А далі то ще буде...
***
Кров за кров, смерть за смерть…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991323
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.08.2023
автор: Кхонгсаван Прін Сапарат