Здається, серпень взяв в оренду сонце
(чи у полон — не знаю всіх деталей)
й до білого розжарив бідолаху.
Або ж це люди прогнівили небо,
і промені палючі — покарання
Чи перевìрення на витривалість.
Якщо останнє, схоже, я програла.
Засмагою карбує сонце сильних,
тавром червоним позначає слабших
(на цім щаблì також пастиму задніх).
Палких цілунків сонця уникаю,
воно ж бо сталкерить завзято, й зараз
я відчуваю полум'яний подих.
Від нього в'яну, жовкну, засихаю...
Якби ж могла я відростити зябра
і щукою пірнути в прохолодну —
таку жадану й необхідну! — воду,
спасіння віднайшла б в її глибинах.
Та мрія розсипається на порох,
оскільки переслідувач вже поруч.
Мене він випиває до краплини:
і від його розпечених обіймів
гарячим щебенем спадаю долу
на репану не менш гарячу землю...
p. s.
Одне лиш добре в серпні:
опìсля — зразу осінь
тамує сонця злобу,
напоює дощами;
вона, як я, мінлива,
а ще так само любить
грушеві конфітури,
тож будемо на пàру
смаколики варити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992014
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.08.2023
автор: Яніта Владович