В степу, що Диким полем зветься,
Тут сотні років сонця схід стріча
Моє село. До пагорбка горнеться
Немов до мами ще маленьке дитинча.
І наші пращури, село що заснували,
Життя в цей степ безлюдний принесли.
А що вони його Терни назвали,
Так всі яри тут терном поросли.
Кругом села лани лежать широкі.
І, споконвіку, біля хати сад.
Пливуть по небу хмари і, як роки,
Вони не мають вороття назад.
Село як рай, коли дерева квітнуть.
Не херувими – шаленіють солов‘ї.
Аж до світанку. Коли зорі бліднуть
І день вертає на круги свої.
Тут навіть тиша наче пісня ллється.
Така родюча й щедра ця земля.
Як жито сонця променів нап’ється,
То наче золото насипане в поля.
Здається землю цю я серцем відчуваю,
Коли ступаю в росяну траву.
Мабуть тому про степ я і співаю
Пишаюсь тим, що в цім краю живу.
Федір Балєв
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992174
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2023
автор: Федір Тернянський