[i]Зі спогадів про пору, коли я
літував у селі, читаючи П. Тичину.[/i]
[b]І. Світанок[/b]
Кольорами багристими
небокрай розсвітає.
Засміявся гай листями,
росні луки – розмаєм.
Човгає ранок.
Під пісні солов’їні я
через шибки погляну
на подвір’я у циніях.
І в обійми туману
вийду на ґанок.
[b]ІІ. Полудень[/b]
Пробіжусь у саду
між яблунь розкішних,
на моріг упаду
під сливу чи вишню,
ніби я, молоду.
Буде литись здаля
ниття очеретів...
Відпочину й в поля
на велосипеді,
щоб в нуді не охляв.
Далечінь золота,
шумливоголоса:
веселяться жита,
що скоро їх скосять.
Вітерець завитав...
Усміхатимусь всім,
а як не радіти?
Осінь близько, утім
в просторах ще літо –
тепло в серці моїм.
[b]ІІІ. Повечір'я[/b]
Вечоріє.
Сунеться сонце-лелека
за небосхил.
Чути: десь потяг далеко
мчиться щосил.
Туманіє.
Жаби з боліт закректали,
з ними й бугай.
Шепчуть тополі-бокали.
Душе, співай!..
Легковієм
здуло докучливу спеку.
Зріє кизил...
Криється сонце-лелека
за небосхил.
Сутеніє.
[b]ІV. Ніч[/b]
Холодом пахне трава,
землю пітьмою вкутало.
Чую, як плаче сова,
бачу, як спить опудало.
Хмари повзуть зусібіч:
завтра, либонь, дощитиме.
Сяє над стріхою ніч
срібно зірками-квітами.
[i]29.VIII.23 р.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992635
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.08.2023
автор: Прозектор