Вже шостий день творив Господь… пора б і відпочи-
ти. Радів і милувався Він тим, що вдалось зробити.
Широкі бачив скрізь лани, ліси, гаї, діброви. Ходи-
ли стада, паслися там вівці і корови. Побачив ріки і мо-
ря, й малесенькі джерельця.
Радів Господь, бо ж гарно так… і все йому до серця.
Світило сонце. Промінці увесь світ зігрівали. А риби
плавали в ріці, ще й качечки пірнали. І звірів запустив
Господь у воду і на сушу. Линув з усюди пташок спів, і
тішив Богу душу.
Усе те рухалось кудись, літало і пищало. Тут кожен що
хотів робив. Хтось гриз щось, а щось спало.
Погладив бороду Господь… Замисливсь:"Де порядок?
Хтось має керувати всім. А хто наробить грядок? Для ко-
го все це в світі цім? Йому лиш милуватись?"
Думки роїлись в голові, то ж став Господь старатись.
Прийшлось багато що зробить. Аж чуб спітнів. Ні грама
не з’їв, не випив, а зате в цей день створив Адама.
Радів Господь, що оживить й відпустить. Хай працює.
Та знов замислився на мить: «Один чого вартує?»
І грались сонця промінці, зігріли Богу щічку. Він усміх-
нувся і створив красуню-жінку, чічку.
Адам таки всьому дав лад... й дружинонька без діла й
хвилини не сиділа.
Від них пішов весь рід людський. Усі ми Божі діти.
То ж думати тепер вже нам, як в цьому світі жити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993542
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.09.2023
автор: Надія Башинська