Цей сміх, він був уже колись,
і крапав біль з очей намоклих.
А Віз над вереснем завис
і над життям, мов меч Дамоклів.
І злободенна метушня,
і сенс життя без сенсу жити, –
це все було, а Віз щодня
дивився крізь зіркове сито,
як я життя за барки брав,
радів, тужив, ілюзій повен,
крізь сотні видуманих драм
я захлинавсь, мов човен в повінь.
За роком – рік, за віком – вік
в життєвих борсався баюрах.
Що за невтомний чоловік? –
давалась диву ніч похмура.
Летіла вдалеч тьма епох.
Куди уже, здавалось, довше?
А Віз, як завше, нам на двох
пересипав зірки у ковшик.
Зачудувався сивий степ,
окраєць місяця схилився:
глядів, як погляд мій затерп,
на Віз утупившись у висі.
Усесвіт, мов хамелеон,
міняв забарвлення і лики,
а Віз, крізь вереснів еон,
такий же мудрий і Великий,
немов крізь сон, пробіг, промчав,
я ж біг під ним життя шалене,
забувши, що прийде той час,
коли в степу знов звівши нас,
востаннє глипне він на мене...
© Сашко Обрій.
05.09.23., Гард
малюнок - Олег Шупляк
Посилання на ютуб-версію:
https://youtu.be/7oW83cQXbl4?si=WNffZlG0W4sWmKKI
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993706
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.09.2023
автор: Олександр Обрій