Приплив


Здається,  море  мене  дуже  чекало,  воно  відчувало,  що  я  сьогодні  приїду,  і  вийшло  мені  назустріч.

Це  так  приємно,  коли  тебе  дуже  ждуть  і  виходять  зустріти.  Пам'ятаєш,  як  я  виходила  на  дорогу  видивлятися  тебе.  Бачила,  як  ти  ідеш  вдалині,  швидко  чеберяючи  кривуватими  ногами,  і  несеш  в  руках  квіти  для  мене.
 

Я  здивована.  Ще  такого  припливу  тут,  на  Північному  морі,  не  бачила.  Вау!    Не  треба  йти  по  піску  сотню  метрів  -  воно  тут,  близько,  осьосьо!

Близько...Колись  ми  були  так  близько,  так  міцно  притискалися,  обнявшись  і  цілуючись.  Нам  хотілося  стати  одним  цілим.

Я  поклала  речі  на  пісок  недалеко  від  води  і  пішла  збирати  подарунки  
моря  -  весь  берег  був  усіяний  різнокольоровими  смугастими  черепешками,  ні  одна  не  схожа  на  іншу.  А  серед  них  -  дивовижні,  химерно  вигнуті,  наче  затверділі  пелюстки  і  бутони  небачених  квітів.

Ти  часто  дарував  мені  квіти  -  найкращі,  які  були  у  ларку.  Тепер  вони  -  лиш  на  фото,  втім,  як  і  все,  що  між  нами  було.  І  ще  у  пам'ті  

-  Мевро!  Мевро!  -  почула  я  і  обернулася.  Якийсь  чоловік  махав  мені  рукою  щоб  я  верталася,  бо  ось-ось  море  підтпить  мої  речі.  Виявлється,  приплив  ще  не  закінчився.  Чоловік  взяв  мої    речі  і  трохи  відсунув  їх  від  берега.

Море,  іди  до  мене,  обійми  мене,  зацілуй,  заколиш  на  хвилях  м'яких  мій  біль,  мій  смуток,  тугу  мою.  Люби  мене,  бо  немає  нічого  потрібнішого  і  ціннішого  за  любов.
Любов...  Загадка...  Для  кожного  -  це  щось  своє.  Здається,  кожний  з  нас  розумів  любов  по-різному.  Мені  здається,  що  ти  любив  мною  себе.  Я  була  вся  для  тебе.  Мені  хотілося  дати  тобі  все,  чого  ти  потребував  і  що  я  була  у  змозі  дати.  Тепер  потреба  в  мені  маленька,  і  любов  стала  не  важлива.

Дійшовши  до  своєї  межі,  море  зразу  стало  відступати.  Спочатку  повільно,  а  потім  швидше,  лишаючи  після  себе  все  ширшу  смугу  мокрого  піску.  Я  йшла  за  морем,  лягала  в  нього,  гойдалася  на  хвилях,  ловила  їхні  бризки,  відчуваючи  на  губах  солоний  смак.  Мені  хотілося  розчинитися  в  ньому,  злитися  з  ним  назавжди.

Твоє  тіло  завжди  було  мені  смачне.  Найчастіше  мені  було  солодко.  Але  солоний  смак  теж  був  присутній.    І  мені  теж  було  смачно.  Я  приймала  тебе  всього.

Море  тікало  далі,  але  я  вже  не  могла  іти  за  ним.  Мені  потрібно  було  вертатися  туди,  звідки  я  приїхала,  в  мій  тимчасовий  чужий  дім.

У  мене  був  свій  дім.  І  в  тебе  -  свій.  Ти  так  його  боявся  втратити,  хоч  я  готова  була  свій  розділити  з  тобою.    Але  ти  так  не  хотів.  "То  не  моє".  Тепер    у  тебе  ні  дому  свого  нема,  ні  мене.  Як  і  в  мене  -  ні  дому,  ні  тебе.
Лиш  -  море.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993994
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.09.2023
автор: Мирослава Жар