Хотілося в самотності і тиші
Невимушено відійти від справ
І подивитися на таємничий
Безвітрий день, що тихо погасав.
Пішла на берег, піднялась на гору,
На лавочку присіла відпочить, –
Там вечорами особливо добре
Спостерігати дня стихання мить.
Вже сонечко низенько опустилось,
Невловно дня примеркла яснота.
Ліси і ниви, парки і будинки
Повільно огортала темнота.
Вечірні сутінки вже за годину
Вдягнули вулиці в прозору тінь,
І потягнулась смугою в долину
Ріка туману поміж берегів.
Вже й сонечко за обрій закотилось,
Покрівлі лиш найвищі у церков,
І бані їх високі золотились
Промінням сонця, що спочить ішло.
Для мене світ цей представляв собою
Видовище вмирання красоти.
Було так шкода сонця й дня історій,
Що канули у царстві темноти.
Так само жаль років безповоротних
Того життя, що в пам’ять відійшло…
Ловила жадібно останній промінь
І заходу яскраве полотно.
Ще у вечірніх сутінках не зникли
Будівель силуети у вогнях,
Церковний дзвін здававсь таким далеким,
Що тихо сповіщав кончину дня.
03.01.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994099
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.09.2023
автор: Martsin Slavo