Поки світ за деревами спати лягає,
Й холодніє вода в лісовому струмку,
Погляд в небі, блискучу комету шукає,
Якій можна довірити тайну мою.
Сім печаток на серці, і душа на замках,
Знають тайну лиш двоє, один із них Бог,
Вже давно, це кохання, тільки в грішних словах,
А в стосунках, на жаль, кожен день, назад крок.
Вже вітри не розчісують спогадом пам’ять,
Їм набридло шептати: згадай-пригадай,
І під ранок, сюжетами, сни тільки ранять,
Перетворюють в пекло колишній наш Рай.
Ні плечем, ні рукою не можна зіпертись,
На перило життя, хоч іди, а хоч стій,
І самому собі, ця безглузда відвертість,
Набридає, немов, з диких ос, літом, рій.
Відганяю думки, переконую серце,
Що було не повернеш, крокуй уперед,
Тільки пам’ять, не діжка, вона не відерце,
У якому всі спогади, наче той мед.
В ній живе мій секрет…Таємниця кохання,
Яку можна довірити тілу з небес,
Розкажу лиш кометі, про грішне страждання:
Був з тобою живий… Давно став мертвим без…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994178
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2023
автор: Ярослав Ланьо