Проходять дні та роки…
Хоча ми їхні кроки
Не чуємо, одначе
Вони ідуть, неначе
На цьому світі люди.
Вони ідуть усюди,
Бо час не зволікає.
Щомиті він минає.
Ті миті, що минули,
Навік уже заснули,
Не вернуться вже більше.
Хай навіть нам найбільше
На світі цім бажалось
Цього б. Того, що сталось,
Повік не повернути,
Бо так і має бути.
Всьому своя година.
Зна кожна це людина.
Теперішнім слід жити
Щомиті і творити
Прекраснеє майбутнє,
Що нині хоч відсутнє,
Та згодом прийде, стане,
Як час його настане.
Минуле ж забувати
Не слід, слід пам’ятати
І висновки робити,
Аби не наробити
Того, чого не гоже,
Що виправити, може,
Не вдасться вже повіки.
Говорять: час – це ліки.
Та він лиш тих лікує,
Хто ним як слід керує,
Хто часу не марнує
Свого ні миті всує,
А робить все для того,
Щоб протягом усього
Свого життя жилося
Лиш так, щоб все збулося,
Чого душа бажає.
Та той лиш, хто не гає
Часу́ і не горює,
А завсігди працює
Старанно, як належить.
Від того лиш залежить,
Чи він те, що бажає,
Отримає, придбає,
Чи мріяти лиш буде
Про те, що він здобуде
Його. Часу́, мій друже,
На те усе байдуже.
На те він не зважає.
Він просто йде, минає,
Тече повз нас з тобою
Стрімливою рікою
Все далі, далі, далі…
Кудись в незнані далі.
І доки сонце сяє
Й над ним Земля кружляє,
Де мешкають всі люде,
Текти він й далі буде.
Євген Ковальчук, 17. 09. 2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994274
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2023
автор: Євген Ковальчук