ЧАСТИНА VI
Перший голос
«Але скажи мені, скажи!
Хто судна капітан?
Що швидко корабель жене?
Що робить океан?»
Другий голос
Перед володарем ще раб,
Той океан без прав,
Мов око ясне, мовчазне,
На Місяць споглядав.
Не знав би що йому робить,
Без нього – штиль чи шторм?
Он, брате, он! На нього як,
Він світить з холодком».
Перший голос
«Але чому без вітру й хвиль,
Стрімкий той судна лет?»
Другий голос
«Повітря спереду біжить,
Й жене, з корми, вперед.
Угору, брате! Вгору мчи!
Бо спізнимося так,
Вже збавить судно хід, коли
Прокинеться Моряк».
Прокинувсь я і далі плив,
Навколо тиш та гладь –
Ніч тиха, місяць угорі,
Мерці разом стоять.
Стоять на палубі разом,
Немов то склеп який,
На мене погляд їх очей,
В них Місяць сяє злий.
Прокляття, біль, застигли в них,
І їм вже не піти,
Не відвести мені очей,
В молитві не звести.
І ось закляття знято це
Дивлюсь на океан,
Вже без жахів зелена даль,
Спокійний її стан.
Як пілігрим, тримає путь,
В жаху й страху, один,
І озирнувшись далі йде,
І більш не гляне він,
Бо знає, злодій там страшний,
За ним ступа мов тінь.
Та ось я вітерець відчув,
Не зрушив той покій,
Нічого не змінив ніде,
В поверхні він морській.
Скуйовдив чуб, дув по щоці,
Як на весні між трав –
Розбурхав він страхи мої,
Втім, схоже, привітав.
Летів, летів наш корабель,
І мчав без метушні,
Легкий, легкий той вітерець,
Він дув лише мені.
О, дивний сон! Чи дійсно це
Вершина маяка?
Це пагорб? Церква це моя?
Мій край жде моряка?
Над гаванню дрейфуємо
І я в мольбі ридав –
О, Боже, розбуди мене,
Чи дай, щоб вічно спав!
Та гавань чиста наче скло,
Без брижі тріпотінь,
І в сяйві місячнім вода,
І кидав Місяць тінь.
Гора осяяна стоїть
І церкви блиск шпилів,
У сяйві місячнім завмер
І флюгер, що скрипів.
Й біліла тихо бухта ця,
Аж тіні я узрів,
Численних форм вони були,
Червоних кольорів.
Поблизу носа корабля
Червоні тіні ті,
На палубу дивлюсь, а там –
Допоможіть святі!
Мрець кожен плазом там лежав,
Й божуся на хресті!
Всі в сяйві, серафими там,
При кожному мерці.
Загін з небес, їх змахи рук,
Видовище святе!
Немов послання світле всім,
Від кожного іде.
Загін з небес, їх змахи рук,
Ні звука, ані слів,
Ні звука, але тиша та –
Немов у серці спів.
Та чую плескіт весел я,
І Лоцмана мов глас,
Дивлюся й човен бачу, що
Наблизився до нас.
Там Лоцман з хлопчиком своїм,
Я чув прибудуть ось,
Ту радість знищити, Господь,
Й мерцям би не вдалось.
Побачив третього й почув –
Відлюдник серед них!
Співає божих він пісень
У хащах лісових,
Кривавий змиє він з душі
За Альбатроса гріх.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994712
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2023
автор: Віталій Гречка