ЧАСТИНА VII
Відлюдник славний поряд жив
На пагорбі, де ліс,
Солодкий глас його гримів,
Вітав він радо моряків,
Що випадок приніс.
Молитва вранці, вдень, вночі,
Пухку подушку мав –
За неї в моху весь, гнилий,
Пень дуба слугував.
Той ялик ближче й чую я:
«Дива, я знав, нас жде –
Вогнів прекрасних сила тут,
А зараз вони де?»
«Дива!», – Відлюдник той сказав, –
«Нам не відповіли!
На дошки й на вітрила глянь,
Які тонкі й гнилі!
Подібного не бачив я,
Хіба що то були
Листи коричневі, гнилі,
Струмком лежать що в ряд,
Коли від снігу плющ важкий,
А сич шипить на вовка злий,
Що з‘їв той вовченят».
«Всевишній! Він із пекла мов –
(Той Лоцман відповів)
Боюся я», – «Греби, греби!», –
Відлюдника звук слів.
Ось човен ближче й корабель –
Мовчу й не ворухнусь,
Ось човен поряд з кораблем –
Й відразу звук почувсь.
Щось гуркотіло з-під води,
Страшніш все й голосніш,
Вода у мить і вир там, де
Був корабель раніш.
Струснув той звук все до основ,
Від моря до небес,
А тіло – в хвилях, труп немов,
Що тиждень вже пливе,
Та в Лоцмана човні знайшов
Миттєво вже себе.
На вирі, зник де корабель,
Крутився човен ще
І тиша скрізь, лиш на горі
Відлуння звуку те.
Відкрив я рот – а Лоцман в крик,
Й відразу він зомлів,
Відлюдник – очі до небес,
Й молитись, де сидів.
Я сів на весла, а хлопчак
Втрачати глузд почав,
Крутив очима навкруги
І довго реготав.
«Ха! Ха! – казав, – не бачив, щоб
Диявол веслував».
І ось ми всі в краю моїм,
Я відчуваю твердь,
Відлюдник вийшов із човна,
Тримається ледь-ледь.
«Спаси, спаси, святий отець!»
Відлюдних супить брів.
«Кажи мерщій, – питає він –
Кого в тобі зустрів?»
Мене пробрали ці слова
І кинули у жар,
Крізь біль, покаявся в гріхах
І скинув з плеч тягар.
Відтоді, в неурочний час,
Вертається той жар
І поки це не розповім –
У серці мов пожар.
Я йду мов ніч, із краю в край,
Слів чари маю я,
В ту мить, в обличчя гляну як,
Впізнаю слухача я знак,
Кому легенда ця.
Он як за дверями гримить!
Весільні гості там,
Та наречена у садку,
Співає, слухай сам,
І ще почуй вечірній дзвін,
Прийшов час молитвам!
Весільний Гостю, ця душа
Пливла по тим морям,
Де так самотньо, наче й Бог
Бував не часто там.
Солодше втім весільних страв,
Солодше якщо ми –
Підем до церкви всі гуртом,
Із гарними людьми!
Підем до церкви всі гуртом,
Молитись залюбки,
Отцю вклонилися щоб всі –
Старі, малі й веселі ті
Дівчата, юнаки!
Бувай, бувай! Кажу – молись,
Тобі, Весільний Гість!
Почують тих, хто любить всіх
Створінь, що божі, скрізь.
Почує тих, хто любить всіх
Великих і малих,
Бог дорогий, що любить нас –
Створінь Його земних.
Моряк, пекучий погляд чий
І сива борода,
Пішов, Весільний Гість – сумний
У двері не зайшов.
Моряк, сивобородий той
Із оком, що горить,
Пішов, Весільний Гість – сумний,
Теж геть пішов за мить.
Як у нестямі він пішов,
Ні дум, ні почуттів
Сумний і мудрий чоловік,
Схід Сонця вже зустрів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994713
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2023
автор: Віталій Гречка