У жовтневому саду, в сутінках бузкових,
Він стоїть, як одинак, звичний до розлуки,
Загубився у світах, у гаях дубових,
У роках і у туманних соковитих луках.
І зорить у осінь він поглядом завмерлим,
До дороги вдалину вічно прикипілим,
Із питанням у очах - зрадженим і ревним,
Із благанням у очах, що припало пилом.
Він дивується чому все не йдуть так довго
Ті, що вийшли із воріт ніби на хвилину,
Він не знає чом не чуть більш людської мови,
І чому поїла цвіль запащну хлібину.
І чому за роком рік із дерев в садочку
Важко гупають плоди аритмічним серцем,
І у листя кучугурі здичавіла квочка
Гріє крилами курчат у старім відерці.
І заплів рядном павук і сервіз, і скрипку,
І немає більше рук, щоб співали струни.
Дах вже п'ятий рік тече, і розбито шибку,
І виводить на стіні плющ зелені руни.
Буде час - почуєш сміх, заскриплять ворота,
Знов сокири й молотки застучать над краєм,
Запах фарби і вапна, чистота й турбота,
І у дівчинки в руках скрипочка заграє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994839
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.09.2023
автор: МАКСИМ САЛЬВА