Хіба це не помітно,
як все живе навколо
розумнішає?..
Один мій знайомий інопланетянин довго вагався і приховував щось всередині себе. Це було добре помітно по тому, як він часто відводив убік погляд, або як глибоко і рвучко вдихав, ніби хотів щось сказати, а потім затримував подих – і нічого не говорив… Та врешті-решт він не витримав, і повідав мені історію, яку тепер і я більше не можу тримати в собі.
Він втік зі своєї планети, яка в них називається Зельдс, при першій же нагоді, яка йому трапилася, як він сказав, зовсім випадково. Їхня планета дещо схожа на нашу, і там теж є істоти, які дуже схожі на нас, на людей, і навіть називають вони себе так само, тільки з твердим «л» – лууди. Там теж світить їхнє сонце, є багато рослин і тварин, річки і моря, навіть є океан, але тільки один на всю планету.
Але в них сталося так, що лууди не є вершиною природи на своїй планеті. Панівне становище належить вардам – істотам, які теж колись були луудами, але які завдяки всепланетній жлобалізації досягли своїх штучних надлуудських можливостей, – як, наприклад, бачення думок на відстані погляду, або здатність дихати і повітрям і водою, – і стали наступним, вищим щаблем розвитку тієї природи. Та й здібностями свого штучного мозку вони значно перевершують луудей. Остання спроба відстояти свою територію незайманою закінчилася для природних луудей катастрофою.
З тих пір пройшло більше двох тисяч тамтешніх років. Тепер лууди є дикі і є свійські, як і багато інших тварин. Щоправда, від тварин лууди відрізняються порівняно високим ступенем розумового розвитку та абсолютною зрозумілістю їхнього спілкування для вардів. Варди, що беззаперечно панують на планеті, дбають про луудей, але на їм прийнятний лад. Для економії інших природних ресурсів своєї планети, наприклад, та для урізноманітнення свого яскравого життя, варди знайшли м’ясо луудей смачним, більше того – дуже корисним. На фермах, які, щоправда, принципово відрізняються від пташиних та інших, і більше схожі на компактні міста з різноробочими, виростають екземпляри, які потім різними шляхами – внаслідок викрадень, убивств, різних аварій та інших махінацій – потрапляють на стіл до вардів.
Особливою популярністю, як кажуть варди – смаколиками – вважаються лууди віком до трьох років. Справа в тому, що недавно потугами вардів-«зелених», які довели, що саме до такого віку у особин луудей відсутня пам’ять, а відтак і самосвідомість, парламент вардів встановив законність споживання у їжу луудей віком до трьох років, суворо-пресуворо заборонивши їсти старших.
З вардами-браконьєрами, які полюють на луудей незалежно від їх віку, постійно ведеться законна боротьба. Ферми-міста луудей не охороняються, за особин до трьох років їх батьки, чи власники, можуть отримати багато необхідного для покращення свого буття. Із тих міст мало хто тікає, бо за містом мало їжі, зате багато вардів, із яких лише найзаможніші мають можливість жити на небі – в літаючих містах вардів. А у місті луудей кожен сподівається, що його погані думки не побачать, тому що тоді станеться хвороба або якийсь нещасний випадок – і луудина зникне.
Лууди вважають, що варди володіють не просто баченням думок, а здатністю подумки впливати на їхнє, луудське майбутнє. У своєму фольклорі описують історію, коли лууди, жителі одного містечка, домовились, і всі разом покинули свої домівки. Комісія вардів постановила: в порожньому місті нічого не чіпати, нікого чужого не впускати, а місто охороняти від крадіжок. Через шість днів місто наповнилося луудами, що поверталися до своїх домівок, до свого майна. Сьомого дня, коли перерахували всіх, був День Великого Свята – не повернувся лише один, та й той не сім’янин. Однак, за свідоцтвом фольклору, найближчий друг видав місце його переховування. Смільчака, згідно легенди, все одно не знайшли, однак дикі лууди не вважають, що він став таким, як вони – вони вважають, що він знайшов собі місце на іншій фермі свійських луудей.
Дикі лууди на Зельдсі існують і дотепер. Вони живуть невеликими групами, багато хто поодинці, на значній віддалі від цивілізації вардів та міст-ферм свійських луудей, яких вважають зрадниками і своїми ворогами, тому й не приймають біженців із ферм, тікають від них, або, що частіше, просто вбивають їх, зустрівши поза фермою. До речі, останнім часом серед вардів все частіше йде мова про взяття всіх диких луудей під захист, повністю прирівнявши їх до диких тварин, принаймні провести облік і очіпувати, що вони давно зробили з луудами свійськими.
Через потайне життя диким луудам постійно приходиться мігрувати. Використовують багато інструментів і пристроїв, та особливої шани набули мотузки, виготовлені із однієї дуже тонкої та міцної трави, схожої на прозору волосінь. Дикі лууди протягують ці мотузки між своїми стоянками і місцями перебування, потім смикають тільки їм відомими спеціальними сигналами і таким чином передають інформацію. Ті мотузки хоча й непомітні, та дуже й дуже довгі, з'єднані між собою, і ніколи немає впевненості, що на ній ніхто не стоїть. Та дикі лууди великі оптимісти: кожного разу вони смикають мотузку із надією, що сигнали дійдуть…
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995151
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2023
автор: Щєпкін Сергій