Не знаю, скільки дійсно залишилось
Мені на цьому світі поживати,
Та доки серце битись не спинилось,
Невтомно буду вірші я писати.
Адже без них я – наче тая птиця,
Що втратила свої розлогі крила,
Відтоді, як поезія-дівиця
Мою бездонну душу окрилила.
Можливо, я для того й народився
На світ, як перш розкрив повіки,
Аби на нім я з нею поріднився,
Та не на певний час лиш, а навіки.
Свого життя я суть у ній лиш бачу
На світі цім, що без початку й краю.
Ніщо без неї я нім не значу,
Одне-єдине ж з нею я складаю.
Вона в моїх думках та почуваннях,
В яких, мов пишні квіти, розцвітає,
У серця трепеті, душі здриганнях.
Вона мене і живить, й надихає.
І жити надихає, і творити
Мене моя поезія без впину,
Щоб я на цьому світі залишити
Душі своєї гідну міг частину.
Аби лиш після тої смерті,
Що з часом прийде все-таки за мною,
Сліди, що я лишив, не бýли стерті,
Коли вона візьме́ мене з собою,
А щоб по них ішли майбутні люди
До щастя, злагоди, любові,
Які б несли завжди усім і всюди,
Щоб всі на світі цім були здорові,
Були здорові тілом та душею
І тільки добрії діла робили,
Поширюючи цілою землею,
Щоб завжди всі у світлім щасті жи́ли.
Євген Ковальчук, 12. 09. 2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.10.2023
автор: Євген Ковальчук