Як же тут задушно,
Як же тут жахливо!..
Але небо красиве, поставив би «п’ять».
Мов би цілий Усесвіт
Своїми хвале́ними (то заслужено) туманностями,
Пилу хмарами стиснувся
До масштабів одного ока,
Чию зіницю окреслює обрій,
Безповоротно схований за урбанізмом.
Від такого різкого стиснення
І нагрілося різнови́хор’я многові́трове.
Тверді́, мов камінь, під тиском стали
Всесвітні хмари. І світ став синім
У ста відтінках ними породжених
Наднових через пів зіниці,
Й новонароджених, що невинністю
Блакитноокою осявають відтінки темряви
Підкамі́нної, привсесві́тньої. Наче з каменю,
Витиска колапсуюче небо
Своїм колосальним тиском
Сьомий піт із мене,
І з хмар мінералізованих
Усі соки, увесь зоретворчий потенціал.
« – Давай, покажи, на що здатне!»
Їм виклик кинуто
Спеки нестерпної заручником змученим.
Ну тримай… Бах! « – Добре… А ще?»
Бах! « – Добре… Добре! Тепера вірю. Це переконливо.
На славу бахам воздаймо руки
Під потік окропу, на нас що ллється!!!»
На тлі спалахів, посекундно
Що змінюють під себе небо,
Оку видно лише будинки урбаністичні.
Хоч би хни – знай собі мацаються,
Обіймаються балкончиків огорожами.
Їм завше добре. Одне при о́днім
Спокійно стоять, раденькі…
Обтираючись рукавами карнизів,
Дивляться, як їх заливає,
По кісточки́ вікон цо́колевих у воді.
Солоних випарів конденсат гарячий
Сльозами й по́том змішався
Навколо байдужих ідилії,
І різниця тисків продовжує його качати,
Щоб циркуляція нелегкого життя
Ні на хвилинку не зупинялася
Після настільки помпезного за́чину.
Славу бахам сяйливі вибухи
В зо́всім темному тепер жарі вечора
Співають і світять.
Окремі зе́рнятка кам’яної хмари
Блискавка́ми за руки взялися,
Вздовж її провалля в етерне сяйво
Вони позросталися в монокристал,
Щоб дотиснути байдужою сліпотою,
Зовсім наче від будинків її позичили,
Око в його обмеженім об’ємі всеохопності,
Щоб із себе останні соки окропу ви́чавити –
Зі своєї майже виснаженої перенасиченості –
На переповнену емоціями землю.
Ошпарений, я дивлюся на хмари крізь пальці,
Широко розставлені, каштанів.
Небо красиве, поставив би «п’ять»...
Аби не загратися з його пасмами електричними
Між гли́боко вбитих в залізний тік
Ніг фундаментів, широко розставлених
У самовпевненій стійці по́зерській –
Не бойовій аж ніяк.
Коли захлинеться заіржавілий залізний тік Усесвітнім потопом
(Аби лише не випустити відірвані ноги
Змитих окропу потоками)
І відпаде від ока, відсохнувши,
Обмитий хмародерства хлоридами чорно́зем зіниці
Розро́диться вищою метою,
Заради якої на міцність погляди перевірено.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996162
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2023
автор: Редріх