[b]Кришиться камінь дрібною жорствою
Падає небо на плечі жіночі
Долі розділені злою війною
Зранені душі і сплакані очі…
Тишу розкраюють звуки сирени,
З болем врізаючись в нашу свідомість.
Хочеш згадати часи довоєнні,
Ніби поринути у невагомість.
Давні легенди в усіх варіантах
Як той туман розвіваються вітром -
Небо тримають зовсім не атланти,
А кум, сват, брат пліч-о-плі́ч із сусідом.
Руки натруджені зброю стискають,
Злість розлилася пекельним замісом.
Шкода що в зброю не переробляють,
Бо вже було б її стільки… що тісно…
Скільки нас є, а одне лиш бажання
Все осягнути та перебороти,
Встояти, вижити крізь всі страждання.
Перемогти цю прокляту мразоту.
Що нашу землю катує віками,
А наш народ прагне звести зі світу.
Клята вражино ти вдавишся нами.
Знай, в наших душах вистачить світла
Щоб засліпити твої гнилі очі.
Силу і віру в нас з кров’ю сплітають.
Ми пам’ятаєм слова ті пророчі
Ницих рабів не пускають до Раю![/b]
[/b]
художник https://www.instagram.com/mosyakart/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996230
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.10.2023
автор: Людмила Лайтер