А ми знецінили своє життя,
матерільним засмітили душі.
РозкОші стали важливіші за духовне, за буття.
У небуття пішли кохання, віра, слово влучне.
Природне замінили ми на штучне.
(Нас вабить перманентна лиш краса.)
Навчились серце закривать рішуче,
в’язка байдужість в ньому нелюбов’ю проросла.
Чомусь соромимось тепер красивих слів
і зовсім не соромимось лихої лайки й мата.
Товариш кращий нам не той, хто поряд у біді,
а той, у кого більше грошей і багатша хата…
Ми так знецінили своє життя,
що вибираємо чужі й далекі закордони,
хоча ж дорожче – то своя земля,
то рідна бАтьківщина, що від горя нині стогне.
То рідний дім, найближча нам рідня,
безхмарне і безкрає синє небо.
То наші діти, мама, тато, ти і я…
Хіба для щастя так багато треба?
А ми взяли й знецінили своє життя.
Самі. Немає сенсу в тім шукати винних.
І вже назад, в минуле, нам немає вороття –
безжально лічить вік людський годинник.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996355
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.10.2023
автор: Маргіз