З незапам’ятних часів стоїть біля хати,
Опоясана журбою стара, сива мати.
Все життя своє страждала, мало квітувала.
Невже в Бога свою долю сама вибирала?
Ніби все є у достатку, усього хватає.
Може через ці принади кожен роздирає?
І родина є велика, дітей народила,
Тільки от забули діти, що в єдності сила.
Що їм мати? Її слово? У них своя думка,
Нема жалю, ні обіймів, нема поцілунка.
Безсоромні в очі кажуть-А що ви нам дали?
Самі ж гребуть, розкрадають, погані вандали.
Ще й сорочки вишиті на себе вдягнули,
На вірність народу, братам присягнули.
Тільки мати стара плаче, та Бога благає,
Щоб помилував тих дурнів, бо їх думку знає.
Добре що не всі такі у матері діти,
Сини й доньки є у неї, що можна радіти.
Завдяки лиш їм живе і надію має.
Ще не вмерла Україна, із ними співає.
Прийде час, я так чекаю, мати заквітує
І про радість материнську увесь світ почує.
Бо опора для батьків, то є добрі діти,
Завдяки любові цій, продовжуєм жити!
18.10.23р. Олександр Степан .
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996480
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.10.2023
автор: Степан Олександр