П’ятирічний Павлусь ходив по саду, вибирав серед яблук і груш, які впали на землю, найспіліші, найгарніші та клав їх до свого малого відерця. Кішка Пума сиділа на столі, що стояв посеред саду, і спостерігала за хлопцем. «Чого дивишся?» - спитав її Павлусь. «Няв!» - мовила кішка. «Грушку хочеш». «Няв-няв!» - помахала головою. «Молока?» «Няв-няв-няв». «То зароби на нього. Поможи збирати плоди». «Няв-няв-няв-няв!» «Не хочеш? Ну, тоді побігай». «Няв-няв-няв-няв-няв!» «Лежати краще? Рухатись треба. Ось зараз зламаю гілку й поганяю тебе по саду».
Тільки Павлусь підійшов до яблуньки й торкнувся рукою до гілки, яка росла на ній найнижче, щоб зламати її, як дерево заговорило до нього людською мовою:
- Не травмуй моє тіло, хлопче. Як послухаєш мене, не зламаєш гілку, то виконаю три твоїх бажання – по одному в кожному новому дні.
- Ти справді можеш це зробити?
- Так. Проси, що хочеш.
В той день сонце припікало нівроку. У Павла спітніло чоло, пересохло горло. Тож він довго не думав над своїм бажанням, попросив у яблуні морозиво у пластиковій коробці. І воно з’явилося в його руці.
- Ти дивись! Є морозиво! Піду до альтанки та з’їм його там.
Павлик пішов, кіт подався за ним. Хлопець з’їв більшу частину морозива, а меншу віддав коту – вилизав до граминки Бо смачне!
Ввечері Павлусь відчув легке недомагання – його почало пекти в горлі і морозити. Мамі хлопець нічого не сказав. Боявся, що вона його буде сварити за те, що морозиво без дозволу їв, ще й велику його порцію. Вдягнув светрика поверх піжами та й заснув. Вранці прокинувся, побіг на кухню. Мама поралась на ній.
- Ти чого такий червоний? – спитала ненька в сина.
Вона підійшла до малого, приклала свою долоню до його лоба.
- Та ти гориш! – крикнула. - В тебе, мабуть, висока температура. Тебе щось болить?
- Горло. Трішки…
- Покажи.
Павло відкрив рота.
- У тебе ангіна. Зараз зміряю тобі температуру.
Ненька зміряла.
- Майже 39 градусів по Цельсію. Треба викликати лікаря.
- Почекай 5 хвилин, - мовив син мамі.
Він накинув на себе джинсову куртку і побіг до саду.
- Яблунько, яблунько! А чи не виконала б ти моє друге бажання?
- Говори.
- Хочу бути здоровим.
- Будеш. Іди в дім.
Тільки Павлусь переступив поріг дому, як горло перестало його боліти і температура спала. Хлопець відчув у тілі великий приплив сил.
- Куди ти ходив, сину?
- До саду. Я вже здоровий. А як не віриш, то перевір.
Мама ще раз оглянула синове горло – нормальне. Зміряла температуру – 36, 6.
- Якесь диво! Сад тебе вилікував?
- Так.
Усміхнулася. Протягом дня слідкувала за станом здоров’я малого, воно не погіршилось. Хлопчик під вечір ще раз сходив до саду. Подякував деревцю за допомогу.
Наступного дня встав зранку й почав думати, що йому ще попросити в яблуньки. «Може, новий велосипед чи електричний самокат? Конструктор «ЛЕГО» - такий, який має сусідський хлопець Миколки? Говірливого папугу разом із кліткою, як у Мартусі – його двоюрідної сестрички?» Павлусь перебирав свої бажання у думках і не міг спинитися на жодному з них. «Не спішитиму, - вирішив хлопчик. – До вечора маю час».
А ввечері прийшов з роботи Павликів тато – стомлений, знервований. Коли мама розповіла йому, що їхній син захворів і без лікування одужав, не повірив, почав дорікати дружині, що погано дивиться за малим. Докори перейшли у сварку. Татові раптом не сподобалася й вечеря, яку приготувала мама – підлива до картоплі йому видалася надто пісною, котлета - пересоленою. Не доїв накладене в тарілку, гримнув по столі, помився у ванній і пішов до спальні спати. Мама сіла у Павликовій кімнаті і почала плакати. Боляче стало синові. Чувся винним, бо сварка почалася через те, що він захворів, а це сталося не тому, що мама за ним погано дивилися, а тому, що він холодного морозива забагато з’їв. «Що ж робити?» - думав хлопчик. І тут його осінило: «Треба йти до яблуньки». Пішов. Став біля деревця, притулився личком до його стовбура, погладив долонею гілочки, а тоді мовив:
- Виконай, яблунько, моє третє бажання.
- Ти добре подумав? Бо це буде останнє бажання, яке я виконаю.
- Так. Я хочу, щоб мої батьки ніколи не сварилися, щоб вони жили дружно і мирно.
- Зроблю це. Іди спати. Тільки ніколи не ламай гілки на деревах і інших вчи робити так само.
- Гаразд.
Павлусь побіг у дім. Заглянув до кухні, а там мама з татком сидять за столом. Тато доїдає котлету, хвалить маму. Ненька усміхається йому.
- Павлику, - мовив татусь сину, - ти, мабуть, хвилювався через сварку, яку я вчинив. – Так ось, хочу сказати тобі, що я був неправий, натомився на роботі і зайве сказав. Маму я люблю. І завжди любитиму й поважатиму. Сварок у нашому домі більше не буде.
Павлик усміхнувся.
- Я знаю це... – хитро мовив.
Звідтоді і справді в домі хлопчика панували мир та злагода. Павлик виконував обіцянку, яку дав яблуні – сам не ламав дерев і іншим не давав цього робити. Час від часу хлопець підходив до чарівного дерева у своєму саду, дякував йому, гладив по стовбурі. Яблунька більше не говорила людською мовою, тільки привітно дивилася на Павлика і ніжно торкалася до його рук своїм розлогим віттям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996888
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)