Триножили, паплюжили, топтали
моєї мови неймовірний квіт,
вона ж, мов Фенікс, знову воскресала
й сія'ла перлами на цілий білий світ.
Конала стільки літ вона в неволі,
наруги зазнавала і глумлінь,
забороняли петра укази волю
і циркуляр валуєва гнівнИй.
Указом емським мовоньку карали,
німа щоби й беззвучна ти була,
холопською вони тебе назвали,
боялись іроди, щоб квітом не цвіла.
Ой скільки ж зла і гніту ти зазнала,
як доля стражденна народу мого,
вузлом вас воля Божа поєднала,
ворожжя не знало лише одного,
Що мова – це серце мойого народу,
і кров, і плоть з сповиточка в утробі,
її не стоптать юродивим іродам,
вона найвищої в злоті є проби.
Моя переливом багата, скарбнице,
красою синонімів ти неосяжна,
у кожнім серці, прошу, відтворися!
Ти, мов та панна, шикарна, княжа.
Душа, моя мово, святиня водноча'с,
ти дар, і кровинка, й фортеця моя,
ти мій сьогодні найвищий Парнас,
без тебе, як птаха, була б без крила.
Ніколи, ніколи тебе не зречуся,
ножа нехай ворог у серце встромля,
тобою я дишу, тобою горджуся,
ти – скарб найцінніший, ти – зброя моя!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997115
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2023
автор: М_А_Л_Ь_В_А