КАЗКА
Якось влітку на лісовій галявині зустрілися ведмідь, лиска й кабанчик і завели між собою розмову. Ведмідь сказав:
- Важко зараз стало жити в лісі. Скрізь люди бродять, ліси вирубують, на нас, звірів, полюють.
Лиска погодилась:
- Так, ведмедю. Колись, мені моя мама розповідала, люди були не такі загребущі, дотримувались законів.
- Що з лісом та з нами, зокрема, далі буде? – задумався кабанчик.
- Важко сказати, - мовила лисичка. – А давайте, утрьох жити. Збудуємо спільний дім. Посадимо городину, малину, пасіку заведемо.
- Гарна ідея! – оживився ведмідь. – А ти що, кабанчику скажеш?
- Я – за! Тільки щоб усе в нас по-чесному було.
- А чого ж не по-чесному має буде? Разом працюватимемо, разом споживатимемо. Ніхто голодним не залишиться.
- Тоді давайте спробуємо втілити нашу ідею в життя.
Стали вони дім будувати. Кабанчик корінь дерева підгризає, ведмідь його валить, лиска помагає косолапку тягнути деревце до місця будови.
- Пробач, нас, лісе, - мовив ведмідь, як за тиждень дім постав. – Навесні ми посадимо нові деревця на місці зрубаних.
- А зараз я жолуді зарию в землю, щоби з них дубки виросли, - пообіцяв кабанчик і пішов виконувати свою обіцянку.
Зашумів ліс гілками схвально. А друзі продовжили свою роботу: зробили три ліжка, три крісла, три тумбочки та стіл. Потім ведмідь та кабан город копати забажали, а лисці велику сітку з боровиками дали (на зорі їх збирали!) й до міста на ринок послали, щоби вона їх там продала і за гроші, які виторгує, купила три миски, три горнята, три ложки, три банки фарби: коричневу – для ведмедя, рожеву – для кабанчика і помаранчеву – для себе, і ще щось для розваги. Гриби лиска швидко продала – купив їх у неї якийсь багатій, і все, що їй треба було, придбала, окрім іграшки – не знала яку купити. Вже хотіла, було, без неї до лісу вертатись, аж бачить, неподалік від базару, на подвір’ї біля висотного дому хлопчики у футбол грають. «О! О! М’яч! Це саме те, що треба», - осінило лисицю. Спитала у хлопців, де такі м’ячі, як у них, продають. Ті сказали. Лисиця купила коричневий для ведмедя, рожевий для кабанчика, а помаранчевий для себе. Ще й на три булки вистачило грошей, багато грибів продала.
Ледве доперла товар лиска додому, кілька разів спиняла свій хід у дорозі, перепочивала, але була щаслива – справилася із завданням. Того ж дня кожен зі звірів помалював собі фарбою, яку замовляв, ліжко, тумбу та стілець. І стали вони собі в домі жити – поживати й добра наживати.
Минув рік від часу заселення звірів у дім. За цей час і постельки собі придбали і кухоньку зробили, на якій дещо варили. Якось, це було у суботу, встали звірі зранку, вмили морди, наклала їжу собі у миски та й вийшли надвір. Вирішили побігати трішки, апетит нагуляти, з лісом порозмовляти. У цей час до лісу прийшли люди: хлопчик Назар та його батько Максим. Вони хотіли грибів назбирати. Знайшли їх у лісі - і підберезники, і підосичники, й лисички, й сироїжки і навіть два боровики. Пан Максим так захопився пошуком грибів, що не помітив, як сина загубив. Назар відстав від нього через те, що спинився біля мурашника, задивися на те, як маленькі комахи – мурашки, працюють, носять якісь смітинки на купку. «Це вони дім з того, що приносять будують!» - здогадався хлопець. Коли Назар захотів іти далі, то побачив, що його батька поблизу немає.
- А-у! А-у! Татку! Де ти? – закричав малий.
Батько не озвався.
Назар почав ходити довкола мурашника й побачив удалині між соснами хатину. Хлопець підійшов до неї, постукав у двері. Ніхто не відізвався. Він натиснув рукою на двері – вони відчинилися. Назар зайшов у дім. Посеред нього стояв великий стіл, а довкруж – три крісла. На столі красувалися три миски: коричнева – з малиною й ложкою меду, рожева – з морквиною й огірком, помаранчева – з двома звареними й почищеними пташиними яєчками. Назар відчув, що зголоднів. Сів за стіл, з’їв одне яйце, огірок, пів миски малини й мед. Тоді пішов до спальні. Побачив там три ліжка і три тумбочки біля них. Відкрив усі три тумби – знайшов у них м’ячі різного кольору. Виніс усі надвір. Покопав їх у дворі. Так як земля біля хати була вологою після вчорашнього дощу, і м’ячі забруднилися, не став їх запихати назад до тумбочок, лишив на порозі, щоб підсохли, і знову зайшов до спальні, бо відчув, що стомився, й захотів кілька хвилин полежати на одному з ліжок. Ліг на ліжко коричневого кольору – дуже тверде. На помаранчеве – дуже м’яке. На рожевому спинився. Воно йому видалося найкращим.
Тільки ліг зручно, задрімав, коли чує, під хатою ведмідь реве:
- Хто виніс мій м’яч надвір і забруднив його?
- І мій хтось виніс, - мовила лисиця.
- І мій теж! – насупився кабан.
Тільки встав з рожевого ліжка Назар, як почув рух у залі.
- Хто посмів чіпати моє крісло і їсти мою малину?! – рявкнув ведмідь.
Лиска заскавуліла:
- І моє крісло хтось відсунув, а з миски одне яйце пропало.
Кабан заквичав:
- Моє крісло теж не на місці і огірка нема.
- Хтось у нашому домі був. Шукаймо злодія! – закричав косолапко.
Назар злякався не на жарт. Він швидко відчинив вікно і вистрибнув надвір. Не встиг і на ноги звестися, як почув голос ведмедя:
- Хто лягав на моє ліжко і зім’яв постіль на ньому?
Назар побіг до сосни. У спину йому полетіло лисиччине:
- Хто лягав на моє ліжко і зім’яв постіль на ньому?
Хлопець сховався за дерево, але й там до його вух долетіли слова кабана:
- І на моєму ліжку хтось лежав. Постіль ще тепла. Ходімо, друзі, надвір, будемо шукати злочинця.
Як Назар це почув, то взяв ноги в руки і так швидко побіг , як ніколи в житті. Спинився аж на широкій дорозі, якою вони з татом ішли до лісу. Сів під деревом, щоб віддихатися, чує, батько кричить:
- Назарку! Де ти?
- Я тут, таточку! Тут, біля дуба при дорозі.
Знайшов батько сина, обійняв його, пустив сльозу – від хвилювання. Назар теж розплакався.
- Де ж ти, сину, був? Я весь ліс обходив.
Розповів хлопець йому про свою лісову пригоду.
- Ніколи більше так, дитино, не чини. До чужої хати без запрошення не заходи. Чуже без дозволу не їж, на чужому не спи.
- Не буду.
Батько зі сином вишли з лісу, грибів більше не шукали, додому попрямували. Довго Назарко не міг заспокоїтись, все загадував хатинку і те, що в ній та поза нею відбувалося. За тиждень, з в суботу, батько вирішив знову йти до лісу.
- Хочу з тобою піти, - мовив йому син.
- А не боїшся після пережитого йти?
- Ні. Я хочу звірятам, яких скривдив, подарунки віднести.
- Які?
- Баночку малинового варення – ведмедю. Кілька яєць – лисиці. Кашу пшеничну (мама сьогодні її варила) – кабанчику. Ви дозволите мені це взяти?
- Спитаю у мами. Думаю, вона буде не проти.
Мама дозволи взяти те, що син просив. Тільки попросила батька ні на крок не відпускати від себе сина і заходити до хатки звірят обережно, добре роздивившись насамперед, чи немає тварин всередині або десь близько їхнього дому.
Батько зі сином так і зробили. Зайшли в дім тоді, коли побачили через вікна, що в ньому його мешканців нема. Дарунки, які з дому взяли, на стіл поклали, ще й записку на ньому лишили: «Звірятам від непроханого гостя Назарка, який на ваших кріслах сидів, дещо із ваших мисок з’їв, а ще на ваших ліжках лежав і постіль на них зім’яв. Живіть довго і дружно».
Коли хлопець вийшов з дому звірів і видихнув кисень з грудей, то відчув облегшення в душі. Пішли з татом до своїх місць, набрали грибів. Як додому поверталися, Назарко співав, тато йому підспівував. Прийшли до хати стомлені, та веселі – грибів багато принесли і борг віддали.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997393
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)