Небеса ті тверезі і сиві,
Та листва, що суха і крихка –
Та листва, що хрустка і крихка,
В ніч на Жовтня самотнього схилі
Незабутня година лиха,
Там, де Обер – тяжкі були миті,
В центрі Вейра, густа де вільха –
Ставу Обер де риси розмиті,
Й гуща Вейра вампірська, глуха.
Тут колись, вздовж алеї Титанік,
Блукали з Душею ми вдвох –
Блукали з Психеєю вдвох,
У ті дні серце мов у вулкані,
Між потоків стрімких багатьох –
Поміж лави струмків багатьох,
Текли що, сірчані, де Янік,
У полярних краях, де лиш мох –
Стогнало, мов лава, де Янік,
У краях, де північний лиш мох.
Ми тверезо тоді розмовляли,
Хід думок був слабкий і крихкий –
Наших спогадів дим був крихкий –
Що був Жовтень тоді ми не знали,
І за час той забули нічний –
(О, час незабутній, нічний!)
Ми став Обер той не помічали –
(Хоч бували в місцевості цій)
Ми ні Обер в імлі не згадали,
Ні ліс Вейра вампірський, глухий.
І ось, коли ніч постаріла
Й на ранок вказав циферблат –
Зір небесних вказав циферблат –
Нам попереду замайоріла
І тьмяно всміхнулась імла,
Серп з‘явився в ній – сяюча сила,
Дворогий, блищить мов булат –
Астарти, в алмазах вся, сила,
Дворогий, яскрить мов булат.
«І тепліша, – казав, – ніж Діана,
Вона скрізь етер мчить зітхань –
Вона сяє серед зітхань,
Вона знала – не сохне сльоза на
Щоці, хробаків між блукань,
Вона з Лева сузір‘я вітання,
Нам шлях у небес океан –
Шлях у Лети покою туман –
Прийшла проти Лева бажання,
У погляді – блиск сподівань,
Повз Лева несла нам бажання –
Любові вогню сподівань».
Психея втім палець підняла,
Сказала: «Не вірю я їй –
Цій зірці не вірю блідій.
О, швидше! Часу у нас мало!
Летімо! Летімо, мерщій!»
Казала в жаху і купала
Ті крила в пилюці брудній –
Ридала від болю й купала
Ті пера в пилюці брудній –
Із сумом, в пилюці брудній.
Відповів я: «Це сон наш триває
Тож у світло ходімо оце!
В кристалічне пірнаймо оце!
Сивіли то велич так сяє
Надію й красу нам несе –
Глянь, крізь ніч, мерехтить вона все!
О, в цім світлі загрози немає
І будь певна, що вірний шлях цей –
В цім світлі загрози немає,
Що буде невірним шлях цей,
Бо з Небес мерехтить вона все».
Цілував і втішав так Психею,
І вивів з важких її дум –
З вагань і важких її дум,
І пройшли до кінця ми алею,
Та спинив нас дверей в склепі сум –
Легендарних дверей в склепі сум,
«Що за напис? – спитав я Психею. –
І, сестрице, чому такий сум?»
А вона: «Улалум, Улалум –
Тут утрата твоя – Улалум!»
Й серце стало тверезим і сивим
Мов листва, що суха і крихка –
Мов листва, що хрустка і крихка,
Я ридав: «Звісно, в Жовтні торішнім,
У цю ж ніч була мить та лиха,
Що блукав я – сюди ж я блукав –
Що приніс свій тягар як блукав –
В ніч з ночей що найбільше лиха.
Що за демон мене спокушав?
Упізнав, став я Обер в ці миті –
Ліс той Вейра, густа де вільха –
Став згадав, чиї риси розмиті –
Гущ де Вейра вампірська, глуха».
Сказали ми вдвох: «А може,
Вампіри то з лісу були –
Милосердні вампіри були –
Вони вберігали нас, схоже,
Від секрету в глибинах імли –
Від речей, під покровом імли –
Планети то привид був схоже,
Із душ місячних з Лімба що йшли –
Планети блиск грішний то схоже,
З душ планетних із Пекла що йшли?»
30.10.2023 Віталій Гречка
To -- -- --. Ulalume: A Ballad
By Edgar Allan Poe
The skies they were ashen and sober;
The leaves they were crispéd and sere—
The leaves they were withering and sere;
It was night in the lonesome October
Of my most immemorial year;
It was hard by the dim lake of Auber,
In the misty mid region of Weir—
It was down by the dank tarn of Auber,
In the ghoul-haunted woodland of Weir.
Here once, through an alley Titanic,
Of cypress, I roamed with my Soul—
Of cypress, with Psyche, my Soul.
These were days when my heart was volcanic
As the scoriac rivers that roll—
As the lavas that restlessly roll
Their sulphurous currents down Yaanek
In the ultimate climes of the pole—
That groan as they roll down Mount Yaanek
In the realms of the boreal pole.
Our talk had been serious and sober,
But our thoughts they were palsied and sere—
Our memories were treacherous and sere—
For we knew not the month was October,
And we marked not the night of the year—
(Ah, night of all nights in the year!)
We noted not the dim lake of Auber—
(Though once we had journeyed down here)—
We remembered not the dank tarn of Auber,
Nor the ghoul-haunted woodland of Weir.
And now, as the night was senescent
And star-dials pointed to morn—
As the star-dials hinted of morn—
At the end of our path a liquescent
And nebulous lustre was born,
Out of which a miraculous crescent
Arose with a duplicate horn—
Astarte's bediamonded crescent
Distinct with its duplicate horn.
And I said—"She is warmer than Dian:
She rolls through an ether of sighs—
She revels in a region of sighs:
She has seen that the tears are not dry on
These cheeks, where the worm never dies,
And has come past the stars of the Lion
To point us the path to the skies—
To the Lethean peace of the skies—
Come up, in despite of the Lion,
To shine on us with her bright eyes—
Come up through the lair of the Lion,
With love in her luminous eyes."
But Psyche, uplifting her finger,
Said—"Sadly this star I mistrust—
Her pallor I strangely mistrust:—
Oh, hasten! oh, let us not linger!
Oh, fly!—let us fly!—for we must."
In terror she spoke, letting sink her
Wings till they trailed in the dust—
In agony sobbed, letting sink her
Plumes till they trailed in the dust—
Till they sorrowfully trailed in the dust.
I replied—"This is nothing but dreaming:
Let us on by this tremulous light!
Let us bathe in this crystalline light!
Its Sybilic splendor is beaming
With Hope and in Beauty to-night:—
See!—it flickers up the sky through the night!
Ah, we safely may trust to its gleaming,
And be sure it will lead us aright—
We safely may trust to a gleaming
That cannot but guide us aright,
Since it flickers up to Heaven through the night."
Thus I pacified Psyche and kissed her,
And tempted her out of her gloom—
And conquered her scruples and gloom:
And we passed to the end of the vista,
But were stopped by the door of a tomb—
By the door of a legended tomb;
And I said—"What is written, sweet sister,
On the door of this legended tomb?"
She replied—"Ulalume—Ulalume—
'Tis the vault of thy lost Ulalume!"
Then my heart it grew ashen and sober
As the leaves that were crispèd and sere—
As the leaves that were withering and sere,
And I cried—"It was surely October
On this very night of last year
That I journeyed—I journeyed down here—
That I brought a dread burden down here—
On this night of all nights in the year,
Oh, what demon has tempted me here?
Well I know, now, this dim lake of Auber—
This misty mid region of Weir—
Well I know, now, this dank tarn of Auber—
In the ghoul-haunted woodland of Weir."
Said we, then—the two, then—"Ah, can it
Have been that the woodlandish ghouls—
The pitiful, the merciful ghouls—
To bar up our way and to ban it
From the secret that lies in these wolds—
From the thing that lies hidden in these wolds—
Had drawn up the spectre of a planet
From the limbo of lunary souls—
This sinfully scintillant planet
From the Hell of the planetary souls?"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997483
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 31.10.2023
автор: Віталій Гречка